Читать онлайн Бодай Будка бесплатно

Ти думаєш, що правда родить мову? Я думаю, що мова родить правду.

Л. У.

Марії Сєргуц та Пелажці Панасюк – ким би й якими б вони не були.

Придонне життя безголосих

Я довго вагалася вибираючи, як і з чого почати цю історію.

Може, з того моменту, коли я знайшла милу мою Оксану в такому жахливому вигляді?

Або з того найбільшого в житті, смертного, крижаного жаху, який відіймає руки-ноги і який я відчувала спостерігаючи за десантом антигомів?

Або з тієї хвилини, коли я раптом прийшла до тями в «матері міст руських», знайшовши себе у відділі кадрів величезної київської газети, де я намагалася влаштуватися на роботу, навіть гадки не маючи, як я взагалі сюди потрапила?

Або від тієї секунди – довгої, безмежно довгої секунди кохання, яку я й не сподівалася пережити у своєму вже не такому й молодому віці?

Ні, знаю. Неймовірна ця історія, доповідь із придонного мулу – з бухти, де з дна час від часу піднімаються великі бульки, від імені та за дорученням безмовних, доповідь про корми та приманки, і як не кинутися на гачок – репортаж-замітка з прологом та епілогом, з мораллю і з аморальністю, шепоти та крики сомів та йоржів, диких сазанів та одомашнених короп’ят, пуголовків та тритонів – неймовірна ця історія почалася, коли і тому що мені не писався роман.

Від цього й стартую.

Отже, одного м’якого, тихого надвечірка в місяці липні поточного року…

Не кидай каміння, Боже

…я відкинулася від компа, зняла окуляри, потерла очі та подивилася за відчинене вікно. З другого поверху чудово видніється наш ліс. Бар’яки1 трошки ворушать гуляччям2 стримано-зеленого кольору під легким вітриком; простягаються навколо піски, покриті сивим ісландським мохом; де-не-де темно-зелені свічки ялівців. То наші Добрати чи старовинне лісове сільце, від якого тепер залишилося декілька хат, що оживають лише літом – Brest region, Belarus.

А настрій у мене був кепський.

Я була незадоволена собою і тим текстом, який у мене виходив. Точніше, не виходив. Текст цей був для мене вельми важливим, мені навіть деколи здавалося, що він – головна справа мого життя, взагалі-то досить безтолкового. І ось я його нисе3 видирала із себе, не було у мене відчуття, що він ллється потоком, як чиста вода з колодязного відра. Не чіпляє, не протинає, не бере за душу, не б’є під дих; я не здатна – гірко думалося – торкнутися сердець майбутніх читачів. Я знов начепила на ніс свої колеса і скерувала позирк на монітор.

* * *

Дідо були страшнúй, але не стрáшний. Бліде обличчя, рубець від удару шаблею, одне око витекло. Дідо ніколи не голилися, рідко стриглися, вряди-годи чесали волосся, і воші вільно повзали по ньому. Тепер дідо сиділи на маленькому стільчику біля витопленої пічки і дивилися в піч, де доходила каша з проса, а Наталка лежала на припічку, дивилася то на діда, а то на телятко. Раніше то дідо весь час тільки лежали на припічку, вставали рідко, тільки-но поїсти, за хату вийти чи коли до бджіл, але коли літом померли спочатку тато, а потім брат, а потім мама, дідо встали з печі і стали все робити, а спали тепер на лавці.

Дідо гачком поворушили жаринки в печі; жаринки засвистіли, заспівали, переливчасто спалахнули, окрилися попелом – їм сподобалося, що їх поворушили. З-за жару з печі, з-за диму не чути звичайного глухого дідового паху – паху старої людини, духу сечі та корови. От дивно, від діда пахне коровою, а від телятка – коровиного дитятка – ні. Телятко прекрасне, з цяточкою на лобі, і Наталка дуже радая, що дідо взяли його на ніч до хати.

Наталка чула, як дідо казали літом млинареві, що вона, Наталка, його внука, пропаде, як муха в мороз. Вона не розуміла, чого має пропадати, але трохи з острахом чекала зими. І ось минула Покрова, пройшов Лука, почався піст, а вчора, на Андрія, міцно похолодало і випав сніг. Мухи пропали, але з Наталкою ніц 4 не стало кепського. Тільки в руки шпари заходять від снігу, ноги мерзнуть, і все. А ніяка хвороба не чіпляється, ні.

Наталка трохи вспокоїлася. Тим паче тепер є телятко, таке хорошеньке!

А що таке хвороба, і як вона починається, вона тепер добре знає. Коли тато останнього разу збиралися гнати плоти, вони пообіцяли, як завжди, Наталці гостинця з Гданська. Але коли вернулися, ні гостинця, ні навіть зайчикового хліба не привезли. Тато булі бліді і одразу лягли. Їх бив кашель, гнало на живіт і вивертало. І за два дні вони стали задихатися – і вмерли. Наталка так плакала, так плакала на могилках, коли їх ховали… а вернулися додому – брат приліг на лавку і заснув. А прочнувся 5 від того, що його трясла лихоманка, а ще від того, що матінку рвало. Наталка потім якийсь час боялася засинати, бо думала, що й вона захворіє у сні, або прочнеться – а дідо хворі. Але їх із дідом хвороба не взяла. Чому дідо тоді казали млинареві, що вона, Наталка, пропаде? Наталка схильна була думати, що дідо, при всій своїй мудрості, в цьому все ж помилився.

А взагалі дідо вельми розумниї. Вони все знають. Добре рахують і Наталку навчили. Колись, коли дідо ще не робили, а лежали, вони показали братові Наталки, як пишеться якась така буква – «А», чи що, написали ту букву на снігові, тільки Наталка хутко те забула. Тепер деколи думає попросити показати їй ту букву знову, але дідові немає коли. Дідо тоді казали, що, аби читати, треба знати ще багато букв, але дідо знає «А» – і буде з нього. Точно, вирішує Наталка на припічкові, треба буде попросити діда показати тую «А» ще раз.

Правда, не зовсім ясно, коли це можна зробити. Відтоді, як поховали маму, дідо весь час у роботі та клопоті. Разом з наймитом та наймичкою вдалося зжати поле, звезли капусту та дині і все інше з городу, перед зимою сніпками переклали стріху, зробили загату з шипоти 6 … А молотили, а дрова рубали та різали, а за коровою ходили, за птаством… Раз Наталка бачила, як дідо билися головою об вушак. То було, коли буланко став падати на переднії ноги. Деколи, зголоднівши, Наталка просила чогось поїсти, і дід кричав на неї: «Ненаїда!» або «Насеру тобі в горло!», замахувався лейцями і що там мав у руках. Але Наталка знала, що вранці або ввечері дідо розпалять піч і зварять страви, тому просто чекала. Ось і зараз чекала на просяну кашу, аж-аж-аж чекала.

Відчиняються двері, і входять баба Раїна з Харсів, Наталчина баба по мамі Христі. Баба хрестяться та вітаються:

– Слава Ісусу Христу!

– Навіки слава! – одзиваються дідо, піднімаючи голову.

– Ото взялося на мороз! – кажуть баба Раїна і проходять в хату. – А я вже думала, ця зима буде сирітською. Аж ні. А у вас ще в печі топиться? – питають нащось, хоча видно ж і так, що топиться.

Наталка насторожилася. Вона не вельми любить свою бабу по матері. Занадто вона «що то я», так про неї дідо казали.

Баба зняли кожуха, проходять, покидаючи на глинобитній підлозі кавалочки снігу, сідають на лавку. За вікном потихеньку розвиднюється. Зимовий ранок встає над снігами, зоря розгорається.

– Ось, свате, принесла вам конопляної олії, – баба розв’язують клуночок, дістають невеличкого глечика, – щойно вчора видушили.

Наталка радіє: мабуть, дідо закрасять олією просо. А може, й не закрасять.

Дідо відмовляються від дарунка, але потім усе ж переливають олію в щербатий горщечок. По тому дістають просо з печі, ставлять на стіл і, таки покрасивши свіжою олією, запрошують снідати бабу Раїну та кличуть і Наталку. Тепер баба відмовляється, і навіть два рази, а по тому сідає до столу, а Наталку два рази кликати не треба. За столом дідо розпитують бабу, що робиться в Харсах, баба розповідає, що все Богу дякувати. Що жито змолотили вже, що Федора подарувала церкви нову ікону, яку купила в Яблочинському монастирі, що смолярі харсівськії велику замову отримали від берестейського кагалу, що її, Раїнина, невістка народила хлопчика…

– Одпустіте, свате, до мене Наталку. Поки невістка ходити не може, мені невикрутка, то Наталка буде мені допомагати. І вам легше буде – не треба її кормити. Як сам собі – то хоч як, де з’їси, де й впроголодь, а за дитиною ж заглядати треба. Їй же шість вже є?

Дідо мовчать, опустивши нечесану голову, а потім відповідають, по роздумі:

– П’ять. Шість зрівняється на Благовіщення, на той рік.

– Ну от, – задоволениї баба Раїна.

Тоді дідо поглядають на Наталку.

– Не піду, – каже вона, і сльози стікають по щоках на пусту вже миску, яку вона підсунула під себе, щоб вибрати остатки проса пальцем. Вона не хоче в чуже місце від діда.

Але ще сонце не піднялося, а вони з бабою вже йдуть бабиними слідами до Харсів. Баба несе невеликий клунок, там тепер пустий глечик та Наталчині лахи. Наталку вдягли у свитку покійного брата, рукави задовгії, тому долоням тепло, а ось занадто довгі поли перешкоджають, замітають сніг, в них пльонтаються ноги. Вітер, на щастя, дме в спину, так легше йти, але деколи його штурхани такії міцниї, що Наталці здається: в спину хтось кидає каміння. Вона знає, як то буває, коли кидають каміння. Колись діти в Прилуці кидали каміння в неї та в матінку, і кричали:

– Відьма! Відьма!

Вона йде за бабою, загрібаючи сніг полами братової свитки. Обернулася – дідо стояли кіля 7 ковороту, дивилися вслід.

…Тоді вона не знала, що більше не побачить діда живим. І тільки мніго 8 років по тому вона зрозуміла, для чого насправді баба Раїна забрала її тоді до себе.

…Тут шум автомобіля за вікном відволік мене від читання. Некепсько, але все ж це треба переробляти, зміцняти, я мало посилаю – посил має бути точнішим, мені не вдається передати правду та подробиці життя людей сімнадцятого сторіччя так, щоб їх сприйняла розпещена легкістю нашого життя сучасна людина – підсумувала я подумки, і моя увага переключилася на двір. О, Ленка приїхала – Зоря-над-Бугом. Я натиснула «зберегти», колеса з носа – біля клавіатури, щоб потім не шукати, і збігла вниз зустрічати подругу.

Ленка Зарніцька – моя давня приятелька, певною мірою, моя любов і натхнення. Ленка, Оксанка – споконвічні наші подруги. І мені, і моїй сестрі-близнючці Влянці вони вже стали рідніші за декого з рідних. Приїзди Ленки – треба признати, з часом вони все рідші – для мене завжди свіжий бриз, який класно провітрює мозки та раз за разом породжує в оних свіжі ідеї. Тому я зраділа та звеселіла. Можливо, і зараз вона наштовхне мене на якусь світлу думку, новий образ? Чи є в мене хоча кава?

Кава ще не скінчилася, і за п’ять хвилин ми з Ленкою, сидячи на ґанкові, вже попивали її з великих залізних кубків, що залишилися ще з часів мого маленьства.

Після вікопомної бурі, яка порушила в наших краях багато чого, зокрема розбурила хату нашої баби Мокрини в Добратичах, ми із сестрою вирішили її відбудувати. Ну як, «ми»? Сестра вирішила, бо баба Мокрина в спадщину покинула9 хату саме їй. І хоча сестра пропонувала в цій безумовно рідній для мене Доми10 виділити кімнату і для мене, якось я замислилася, чи не варто мені все ж таки жити окремо? Бо, хоча ми із сестрою близнята, і я справді дуже близька і з нею, і з її сім’єю, але у неї – своє життя, у мене – своє… Чим далій11 живемо, тим густіше розростаються наші особисті кущі – і в кожної вони цвітуть все ж своїм цвітом і своїм кольором, кожна з нас із часом усе більше по-своєму відчуває той самий час… Та й баба щось же мала на увазі, коли покидала свою хату тільки сестрі, а не нам обом… Тому в ту минюту (так, так, минюту – саме так у нас говорять), коли ми, сидячи на ґанку відновленої хати в Добратичах, попивали з Ленкою Зорею-над-Бугом каву, я з увагою поставилася до її повідомлення, що залізниця продає Будку.

Було так.

Я якраз доливала з кавника гарячу солодку чорну каву, коли з-за рогу хати вивернувся Степан Петруків – землемір із Прилука; людина буйної веселості та любові до життя – з якимись своїми землемірними приладами під боком – мусить12, ішов або на завдання, або, міркуючи по його стану – хутчій, із завдання. Побачивши нас, різко скривив траєкторію та підійшов під пліт.

– Чу, сверкнуло красным светом, ветром дунуло с реки. «Правый сектор, Правый сектор!» – зашептались мужики, – продекламував він нам замість вітання, відсалютував своїм отим-о землемірним якимось пристроєм та пішов собі далій, до дороги. За кілька секунд ми почули, як брязнули дверці його машини, яку він, видно, покинув за корчем горішника, там, де наша стара дорога ставала непроїзною, зашумів мотор, і землемір від’їхав.

Ось тоді-то, провівши його поглядом, Ленка й сказала:

– А ты слышала, Алла, что Будка продается? Степку увидела, вспомнила. Он рассказывал недавно, что обмерял там участок для оформления документов. Только кто ж ее купит? Возле самой железной дороги, ни удобств, ничего… Хотя, с другой стороны, место хорошее, чистое, поле, речка, лес рядом…

(Необхідне пояснення. Так, Степан та Ленка, як і багато хто в нас тут, на Берестейщині, говорять російською мовою. Для Ленки вона рідна, її мати з батьком приїхали до Берестя з Росії ще в шістдесятих роках, як молоді спеціалісти на електроламповий завод, а російська мова мого земляка та далекого родича Степана – наслідок десятиліть масової русифікації та російськомовної школи. Правда, Ленка говорить зі мною українською, коли трохи вип’є і хоче покепкувати з моєї мовної затятості, а Степан – коли геть тверезий, і ми говоримо на серйозні теми. Зараз ситуація рівненько протилежна.)

Я задумалася, оцінюючи переваги та недоліки Будки.

Ось так усе почалося, і саме тому вже місяцем пізніше…

Кидай зерня повідомлення

…я йшла колієм і декламувала:

Я, п’ятдесятирічна, трохи калічна Алка Бобильова, йду, прикульгую, колієм із Добратич на Будку, по розпечених літнім світилом шпалах, шкандибаю поміж двох нагрітих ним же рейок. Сьогодні я відчуваю, що час до мене приязний. Наш колій прокладений ще за царя – і має приблизно такий самий вигляд, приблизно так само використовується. Вранці та ввечері котиться по ньому дизель-поїзд сполученням Брест – Влодава (хоча до Влодави, яка опинулася на польському боці кордону, він давно не доходить, доходить тільки до Томашовки), а близько полудня електровоз протягає невеличкий вантажний потяжок. Доки Добратичі не набули на картах Білгеодезії позначку нежил., діти, які приїжджали до бабусь на канікули, обов’язково вибігали до колію помахати потягам – і машиністи обов’язково висвистували їм вітання навзаєм. На дрібний гравій колію напливають з лісу хвилі порослі молодих бар’яків, очитків, лугової гвоздики. Пахне смолою шпальною та бар’яковою, чебрецем, гарячим піском. Буває, я легко говорю віршами. Зараз саме така часина. І хоча говорити мені немає з ким, я розмовляю сама з собою, дурію, веселюся.

У целофановому пакеті, завернутому в полотняну торбину, що схована в маленьку торбочку, покладену в велику торбу, я несу з собою 20 тисяч доларів готівкою. Гешефти та гештальти. Саме стільки коштує Будка, яку ото сьогодні я собі купляю. Будка, любов моя. Перша нерухомість, яку набуваю я в свої п’ятдесят для себе, – саме я, саме для себе; бо раніше або я набувала для когось, або для мене хтось.

Так чи так, зерня повідомлення Зорі-над-Бугом впало на плідний ґрунт.

«Будка» – це місцева жаргонна назва оселі біля залізниці. Виникла вона з давнього польського бюрократичного терміна: за Польщею «будками клейовими» називали типове службове житло для сімей залізничників – будинки, що стояли безпосередньо біля колії. Одна така «будка колейова» – наша – неподалік Добратичей, на сімнадцятому кілометрі залізниці Брест – Влодава. Ми називали її просто Будкою. Кам’яний, побілений дім на дві квартири, з господарськими будівлями у вигляді клуні та обори, з лавками біля дому та старим садом, де яблуні більше подібні на дуби, з флігелем, у якому зберігався різний залізничний інвентар.

У часи мого дитинства тут жила «колійова» Жоська та її діти – Тоня та Тарас. Ми з Влянкою бігали до них щодня, щодня ж Тарас і Тоня прибігали до нас. Багато що зв’язано в мене з Будкою. Саме на Будці вперше в житті, в сім років, я покоштувала горілку, яка за тридцять років по тому довела мене до алкоголізму… Тарас тут одного разу врятував мені життя, оборонивши від Мухтара. Сліди зубів цього вовкодава досі в мене на шкурі м’якого, говорячи інтелігентно, місця… Після сім’я їхня кудись з’їхала… Де віте13 тепер, Тарас і Тоня?

Хоча цю Будку побудували поляки під час санації, але чула я, що й за царським часом, і навіть раніше, тут стояла хата, де одвіку жила якась сім’я, вроді би якоїсь Наталки Чорної-Книги; але докладно я про це мало знаю; можна буде в Оксанки розпитати.

А взагалі це місце здавна називалося Лисячий Хвіст.

Хвіст, хвіст. Я прислухалася до свистючого слова, куштуючи на смак. Слово з інших часів; із часів, коли дощ імжив над невеличкім полем та неосяжним болотом, над тонкою вбитою стежиною, якою їхав-цокав кінний загін; з часів, коли старі люди були завжди розумніші за молодих; із минулого, яке ми стратили – у всіх сенсах цього слова; відрубали йому голову, підрубали лисові його хвоста. «Миколо, ти відаїш, як кляті москалі на хвіст кажуть? – Ні, а як? – Хво-о-ост».

Н-да уж. А я ще пам’ятаю непідрубані ті часи.

Але нехай, пішли далій. Для чого вернемося назад.

Тепер тут кажуть «хвост» та «ліс» – через «і». З Вікіпедії: «Лис Никита – вымышленный лис из сказки Ивана Франко»… Хто тут пам’ятає тепер про Івана Франка, Тараса Шевченка, про Квітку, значить, Основ’яненка? Хто чув про експресивного Сосюру? Про Стуса? Про Лесю, що отут-о поруч жила? Немає більше ні лиса, ні його хвоста, ні Лисячого Хвоста, а навіть й назва «Будка» доживає. Але це вважається нехтовно дрібним наслідком величного тектонічного зрушення. Не знаємо цих, знаємо інших; не говоримо своєю мовою, то говоримо іншою – стільки й біди.

Так я міркувала сама собі, підстрибуючи по шпалах.

Мені зоставалося до Будки немніжко – садиба вже добре була видна. От тільки перейду невеличкий місток над давно пересохлою річкою – а там ще метрів з триста. Я дрібно перебирала ногами, намагаючись ступати по шпалах. І раптом почула, що хтось плаче – тонко, тихо, як міг би плакати син Марії Сєргуц, героїні роману, який я пишу.

Я спинилася. Що таке? Огляділася. Ніде нікого. Яркий літній день, вітерець колише траву. Раптом хтось покликав мене на ім’я – я здригнулася і знов огляділася. Ніде нікого. То мені почулося, зрозуміла я, – буває таке, коли в літній, обов’язково гарячий день, обов’язково на пустій дорозі раптом чуєш, як хтось кличе тебе на ім’я; кажуть, що то смерть твоя… Гульливий, віршовий настрій мій випарився. Раптом мені показалося, що біля мене щось якби мигонуло; якийсь рух, якийсь проблиск. Але ні, дійсно, ніде нікого. Я стояла якраз біля мостика; з-під його зітхнуло, потягнуло холодом… Мені чомусь зробилося страшно, але я взяла себе в руки, спустилася в долину і зазирнула під мостик. Мостик – то не зовсім мостик, насправді то такий забетонований тунель під колієм, колись по ньому текла річка, а тепер по тунелю могла проїхати, скажімо, легкова машина чи пройти, не нахиляючись, можна було б, але зараз той тунель був абсолютно пустий, я бачила його наскрізь. Нікого й нічого.

Тиша. Раптом мені подалося, що тиша ховає в собі погрозу, і я хутчій-хутчій побігла на Будку. Внутрішній голос казав, що цей випадок – кепська прикмета, яка віщує, що не варто купляти Будку, ще не пізно відмовитися… Але ніяко було перед людьми, з якими домовилася; негарно, так не робиться, буду виглядати дурною.

Мусить, краще б я прислухалася до внутрішнього голосу.

Хоча, за великим рахунком, це б нічого не змінило, скажу я тепер, по всьому.

Що ж, угоду на продаж/купівлю Будки було укладено та підписано, гроші вийняті з пакетів, перераховані та передані вічно понурому продавцю, який, щоправда, після цього ненадовго трохи повеселішав.

Вернувшись додому після цілком щасливого та нічим не ускладненого укладання угоди та передачі грошей уже колишнім господарям, я знову сіла за комп. Слово «хвіст» мене не відпускало; так зі мною часто буває, що якесь цілком нисе стороннє слово викликає абсолютно незрозуміле натхнення писати і тягне за собою, здавалося б, геть не прив’язані до нього сюжети.

* * *

Ще не забулося бароко, ще простягало свої хвилясті хвости віньєток із таємничої чорноти часів, ще тьмяно пам’ятався єзуїтський барочний театр у Кобрині зі своїми студіозусами-акторами, але в Бересті вже панував російський паралельний та перпендикулярний класицизм, недоречні вали Берестейської фортеці вже облягли стародавній Бересть, берестейські дами-опікунки переставали носити турнюри. А жінки з Дивинова перестали носити намітки, коли генерали та коноводи Першої світової зрушили сельчан з місця і запроторили в Батайськ. Біженство. Така тактика російської армії: покидати німцям голу й пусту землю. У Батайську, серед степу, біля Дону, наміток вже не носили або й не бачили нигди 14 , і дивиновичанки за майже чотири роки, врешті-решт, також перейшли там на хустки. Вокзал у Бересті вже літ із п’ятьдесят, як був побудований, і саме на нього вернулися з біженства дивиновичане в аномально теплому лютому, а може, на початку також незвикло теплого березня 1919 року. Їхали в товарних вагонах, везли з собою, хто розумніший, царські золоті червонці, хто трохи легкодумний – паперові керенки, а хто, як-от Сєргучиха та Панасючка, дітей, які народилися серед кубанського степу, на родючому чорноземі, та й ще в один день – на Благовіщення. Першою на перон Брестського вокзалу зіскочила Домна Сєргуц, її подруга, Марфа Панасюк, подала їй спочатку сповиту її доньку, Маню, а потім і свій рідний скруток – Пелагію, а по тому вибралася з вагона й сама. Після довгої тряської їзди колієм стояти на твердій землі було незвично, здавалося – все ще їдеш, і тебе погойдує… Марфа забрала у Домни свою дочку, молоді жінки огляділися. Велизний 15 перон був заповнений людьми. Тут були селяни не тільки з Дивинова, але і з інших сіл Берестейщини. Чоловіки Домни та Марфи побігли ще раніше на привокзальний майдан, наймати коней з возами – доїхати до Дивинова: взагалі-то, всі пожитки двох родин могли б поміститися навіть в один віз, правда, тоді чоловікам прийшлося б іти кіля них, але зараз, серед тлуму, здавалося проблематичним знайти навіть одного хурмана…

Голоси людей, які проходили мимо, які стояли купками, які сміялися та кричали, змішувалися, розпадалися, крутилися в невеличких смерчиках – піднімалися вверх, до Бога, мабуть.

Іди-но… Стій-но… Метушня та остовпіння.

Невеличкий старий Марко, за вуличним прізвищем Три Сокіри, знявши шапку, хрестився на чотири боки світу.

Його старенька сусідка Савєта притискала до грудей луб’яну коробку, також хрестилася, кланялася, не звертаючи увагу ні на що, аж поки внук, хлопчик років десяти, від незвичної обстановки раптом не кинувся кудись бігти.

– А куди тебе холера несе? – перехід від божественного на повсякденне відбувся миттьово. – Стій, куди! – і шмидко 16 , як молода, кинулася навперейми і перехопила.

– Слава тобі, Ісусе Христе! – старенька знову кланяється, поки її сім’я вигружає з вагона манатки.

Тут нікого не зустрічали: не було кому. Тут всі верталися. Довга дорога була позаду, майже п’ять років вимушеного біженства… І хоча ні Домка, ні Марфа нигди не були раній 17 у Бересті – коли вигнали в біженство, то спочатку йшли пішком, а вже потім, здавши владам скотину, що вона спочатку йшла разом з людьми, – в Бобруйську вже посідали в вагони, – хоча нигди вони не були в Бересті, зараз, на цьому пероні з тильного боку вокзалу, де виростали піраміди з мішків, скринь, сундуків, до них обох якось разом прийшло відчування: вдома. Тепер дорога вже ляже полотном; тепер усе буде добре: вони вдома. Напруга перебитого біженством життя, тяжкість жити в чужому краю, страх смерті – занадто часто дивиновичани ховали своїх свояків у неглибоких могилах біля дороги, занадто часто виносили з вагонів мертві тіла на станціях, занадто мніго їх всталося на могилках Батайська, страх згубити первинців, череда змін влад, непевність, – і те, що це все врешті скінчилося, що вирвана і та відвезена аж за край світу калина хутко знову буде посаджена у своєму-своїсінькому садкові та знову пустить коріння – зрушені від всього цього, молоді куми міцно обнялися та поцілувалися.

– Ну от, кумо, доїхали, а віте боялися! – молоді жінки, хоча були однолітками та подружками з маленьства, похрестивши одна в одної дітей, за звичаєм перейшли на віте.

Коні з возами знайшлися: ешелон з біженцями був уже не першій, і тепер біля вокзалу до прибуття поїздів збиралися хурмани зі всього Берестя, з його пригородів Тришина, Речиці, Пугачова, Вульки…

Попереду були сльози на зарослих молодою сосновою порослю полях, холодна пуста хата (дякуй Господу, що не спалили козаки!), печурки, пурхавки та пудпалюпахи 18 , якими ратувалися від голоду в той рік… Але хіба до того звикати? Руки були й здоров’я, і вернулися. Історія несла дивиновичан на своїх хвилях, але про це ніхто не думав. «Ще маю час!» – як казав дев’яносторічний холостий Марко Три Сокири, коли його питалися, чому він не жениться.

Вони всі ще мали час. Час мав їх – повних життя.

Вони вернулися, і вони вистелять своє гніздо пухом.

Будка

Наступний день. Ранок. Пройшов короткий дощ. Я дістала з торбини ключі від нового свого дому, вдихнула мокре повітря, обвела поглядом новонабуте нерухоме майно.

З причини того, що багато подальших подій, важливих не лише для мене, будуть тісно пов’язані з цим місцем, постараюся описати вам так точно, як тільки зможу, яким я побачила його того першого дня законного володіння.

Отже, як я вже говорила, Будка – це така садиба залізничників, яка стоїть при самому колію, пліт її проходить за яких, може, п’ять метрів від відкосу. Садиба складається з кам’яного будинку на дві квартири, кожна – в дві кімнати, з кухнею та верандою, хлівів та клунь для двох господарів, двору, яблуневого саду та городу, флігелю для зберігання залізничного інвентарю, ну й дерев’яних туалетів – як казав герой старого фільму, «типу сортира, позначений буквами «Ме» і «Жо». З одного боку будинку – колій, у кілометрі – шосе (по нашому – шос), до якого веде ґрунтова дорога. Навколо – поля, луги, на обрії – сосновий ліс, який іменується Семенова Гора. Жовті косачі тут ростуть у болітці за парканом, блакитними хмарами незабудок залито все – до туалету не дійти, щоб не прим’яти.

Двір зарослий свіжими густими калачиками (не стрималася, зірвала кілька плодиків, кинула до рота). Біля флігелю – зарості срібного полину, за ним, ближчій до поля – білуваті сторчики19 лободи. Яблуко-зав’язок відірвалося від гілки, легко стукнуло по землі. З гуляк20 старих яблунь у дворі падали прозорі краплі. Будинок, вибілений, кам’яний, напружився і стояв мовчки, тихий. Чекав переміни своєї долі. Далеко, за лісом, ішло сонце, і перламутрове гніздо позосталих дощових хмар розсовувалося перед ним. Ближче, в кущах, щебетало дрібне птаство. «А я! А що я! – пролунав раптом гортанний нещасний голос, і я здригнулася. – А я бідна! А я бідна!» Це була туркавка21 в кроні яблуні. Вона шумно змахнула крилами і злетіла з гуляки.

«А я! А що!» – почулося вже здалеку, і я повернулася за голосом пташиним.

Навколо було тихо і пусто. Навіть машини не шуміли на недалекому шосі. Трошки парило; випарювалися краплі води; у тонкій тій парі, у ледь видному тумані на далекому краю луговини я побачила жінку. Силует її. Дивний трохи силует; щось було в поставі таке, що одразу ставало зрозумілим: це не дачниця з недалеких дач і не селянка з Прилука чи Страдча. Якась пташка над нею в’ється, поблискує оперенням, чи то якесь срібне марево над її головою? Жінка начебто плила у вологому повітрі. У синьо-зеленій сукні з довгою спідницею, яка, здавалося, розвивалася по лузі. Здається, вона щось шукала на землі. Час від часу пригиналася і, здається, щось підбирала і клала в кошик, який висів у неї на лікті. Раптом вона зупинилася, повернула голову і нисе стала вдивлятися в мій бік. Хоча що можна було розглянути на такій відстані? Щось дивне було в ній… Але що? За хвилину вона повернулася й відплила в даль.

Я, в свою чергу, зайшла до хати.

У будинку було сировато, ніжні плями синьої цвілі делікатно повзли від плінтусів уверх. Сто разів фарбовані дошки підлоги ходили під ногами і скрипіли. Скільки невідомих та відомих мені людей ходило тут, по рипучих дошках, за майже 100 років! Тут було де розвернутися з ремонтом, і я вже з нетерпінням на нього чекала. Ці дві ізольовані квартирі я перепланую, проб’ю стіну поміж ними, обов’язково – зроблю водопостачання (вже домовилася, хто зробить скважину) та каналізацію, влаштую велике приміщення з двома виходами – щоб все по фен-шуй… Смакувала наперед це! Буду переїжджати як хутчій, і – за роботу.

Але переселення моє на Будку сталося зовсім не так, як мені мріялося і планувалося. Я чекала цього дня з радістю. Перш ніж перевести туди речі зі своєї кімнати в дому в Добратичах, я відремонтувала велику веранду, яка виходила на південь і захід, до колію. Там була електрична плитка, там я планувала поставити поки що деякі меблі – ліжко, диван, стіл, холодильник, тут я планувала жити, керувати ремонтними роботами, милуватися обріями, слухати бій дощових крапель по шиферній стрісі та – головне – поки робочі будуть усе доводити до ладу за моїми задумами, писатиму роман. Мені так і бачився день переїзду: ось я завожу в цю, вперше за життя придбану саме мною і саме для себе нерухомість, своє добро, ось виходять геть вантажники, ось я виходжу на ґанок, запалюю сигарету, вдихаю дим, особливо пахучий в чистому повітрі, потім ставлю каву – чомусь здавалося, що це буде прохолодний ранок, – потім сідаю за комп, зосереджуюся, і такі важливі слова, упаковані в захопливі сюжети, починають кластися на сторінку на екрані комп’ютера…

Я за собою не раз помічала: якщо якась майбутня подія бачиться подумки дуже чітко, то ніколи вона не буде такою, якою бачиться. Завжди щось трапиться, щось перешкодить. Я навіть намагаюся стримувати себе, коли мрію про щось: стоп, стоп, досить, а то так не вийде! Перевірено не раз.

На жаль, щасливий переїзд на Будку прокручувався перед моїм внутрішнім зором занадто карбовано…

Коли вантажники закінчили свою справу і поїхали, я, як і планувала, вийшла на поріг. І таки закурила. І тут звідкілясь долинуло нявкання. «От кажуть, що на новосілля треба кота вперед запускати. Мабуть, зараз обзаведуся кіцісем22», – подумала, усміхнувшись.

І тут я його побачила.

Сіре котеня лежало на схилі колію, там, де наповзають на прополотий щебінь лугові трави узбіччя. Закривавлене. Нявкання не було душероздирливим, і тому я зробила крок до нього, щоб подивитися, що з ним, і за можливості, допомогти. І зупинилася. Я похолоділа, мене як по серцю різонули: у котеняти було чисто, мов бритвою, одрізана задня частина; кишечки випали та лежали на землі; проте, воно жило, нявкало, дивлячись на мене. Котеня підвело голову, від цього, мабуть, біль став сильним, і воно закричало, цього разу, душероздирливо, і судорожно крутнулося, і знову закричало…

Я… Я не знала, що робити. Хоча що тут можна зробити, в такій ситуації? Що можна зробити, якщо біль і кров не тільки котенят, але й людей щодня ллються, як вода. «Зорницька, – перебила я сама себе в думках. – Зателефонувати Зорницькій».

– Сейчас буду, – коротко сказала подруга, яка володіє коштовною властивістю оказуватися поряд завжди, коли в ній є потреба.

Я викинула ледь розкурену сигарету, яку все ще затискала в пальцях. Яке вже тут паління… Нявкання затихло. Чим йому поки допомогти? Скільки часу воно тут лежить? Може, води йому дати? Я вернулася додому, знайшла серед речей блюдце і принесла холодної води. Котеня лежало із заплющеними очима, його передні лапи дрібно тремтіли. Я підставила блюдце під мордочку. Котеня підвело голову і стала жадібно пити. Але полегшення я йому не зробила, воно знову заєнчило і стало судорожно кататися по траві…

Коли за двадцять хвилин приїхала Зорницька, котеня було вже дохлим. Або мертвим? Так чи так, на моїх очах життя з усіма його дивами замінила смерть – з її тайнами.

Лена, оглядівши тільце, підвелася з місця.

– Шансов у него не было.

– Вибач, що тебе смиконула. Розумію, що це досить безглуздо – рятувати якесь котеня… Але важко бути байдужим, коли бачиш муки живої істоти…

– Так, це справді досить глупо – рятувати котеня, – погодилася вона.

– І це мені каже кращий брестський ветеринар? – я не чекала такої відповіді від подруги.

– І навіть лауреат премії «Айболит», – підтвердила Ленка. – Це моя робота – рятувати тварин, і улюблена робота, але я не можу не бачити, що відносини людей і тварин скривлюються не в кращу сторону. Навіть не знаю, чи зможу тобі внятно пояснити. Я чітко бачу, що тварини замінюють людям щось важливе, що вони втратили. Але це неадекватна заміна. Хіба, може, за цим стоїть щось, чого ми не знаємо… Якась наша вина…

– Заміняють щось важливе? А що? І яка може бути наша вина?

– Не знаю, я ж тобі не філософ і не соціолог. Та й вони тобі навряд чи відповідять, їх інші питання хвилюють. Але скажи, чи можеш ти уявити, щоб твоя баба Мокрина так тремтіла через котеня, як ти? Глянула б та й пройшла далій. Бо в неї були важливіші турботи. Робота. Життя, за яке треба боротися. Діти. А зараз люди і не працюють, і не борються, зате роблять педикюр таксі та зачиску коту… Раніше тварини служили людям, а зараз люди служать тваринам. А це гріх, як сказав би мій знайомий пресвітер баптистської церкви. Чи не гріх? – вона подивилася на мене у чеканні відповіді, але що я могла відповісти?

– Гм. Ладно, я згодна, – погодилася я, – бабу Мокрину дійсно котячою мамкою не уявиш. Однак і котенята в її час під дизелі не потрапляли. Навіть не знаю, чи пройшла б вона байдуже мимо подібного…

Ленка провела рукою по своєму незвично похмурому, стомленому обличчі і знову схилилася над знівеченим сірим трупиком; жирні чорні мухи вже злетілися на нього, загуділи; вона взяла в руки закривавлене тільце.

– Це котеня не потрапляло під дизель.

– А як же його так…

– Не знаю, як так. Не знаю, хто, навіщо і як відрізав йому задню частину тіла, але це не дизель. Дивись, як гладко зрізано, немов… немов поліно циркулярною пилкою…

Лена повернула кошеня, щоб мені було краще видно.

Зріз дійсно був ідеально гладкий, як би зроблений, до прикладу, такою спеціальною машинкою, якою в крамі ріжуть шинку.

– І найнезрозуміліше для мене, і найтривожніше, – протягувала Ленка, – що я не перший раз таке бачу. Коти. Котенята. І далеко от колія. Розрізані точно так, як цей.

Я подивилася на Олену.

– Що?

– Те, що чуєш. Не знаю, що то може бути. Але мені це сильно не подобається, – Лена помовчала. – Недобрі взагалі в мене передчування. Не по собі мені чогось. Маю якісь напади паніки час від часу. Навіть не час від часу – а в певних місцях…

Я насторожилася. Напади паніки? Це на Ленку геть не подібно. Абсолютно врівноважена моя подруга, зразок спокою та раціональності. Згадався той випадок, коли і мені раптом стало страшно біля мостика – пам’ятаєте, того дня, коли скакала по шпалах на Будку з грошенятами?

– Ладно, давай закопаємо бідолаху, – перебила мої роздуми Ленка. – Некогда мне, еще по вызовам полно работы… Маєш чим, чи принести лопату з машини?

Ми закопали котеня там, де й знайшли. Ленка одразу з’їхала у своїх нескінченних справах, а я, нарешті, присіла на лавку під яблунею, щоб запалити.

Палячи на лавці під яблунею, думала, що в мене вельми кепська пам’ять, і радувалася цьому. Сподівалася, що картина смерті котеняти, яка тепер стояла перед моїми очима, хутко поблякне. Принаймні, через ніч усе призабудеться. Але кепська пам’ять мене в цьому випадку підвела, не виправдала покладених на неї надій. Не могла я забути це видовище ні назавтра, ні післязавтра.

Тим не менш, робота над романом йшла далій, хоча й не так, як мені думалося.

* * *

…Навскісні проміння сонця перетинали ремізу 23 днем; тоді в них танцювали вальса малі пилинки, порошинки сіна, на широких дошках лежали сонячні проекції вікон. Але ввечері, коли сонце ховалося за далекий ліс і вечірня зоря довгого літнього дня змінялася світлою та короткою нічкою, освітлення в ремізі не було, і світили, бодай 24 , тільки обличчя молоді; здавалося, світло промінилося з очей дівчат та хлопців, які танцювали вже не тільки вальса. Зі скрипки музиканта також лилося світло, деколи, і відбивалося, посилюючись, від гладких широких лобів, від дужих рук, що шукали одна одну, від твердих дівочих литок. Ніхто не сидів на лавах, коли ремізу заповнювали звуки музики, а у великих шибах догорала вечірня зоря… Світилися й п’ятки танцюрів: босі в тих, хто любив землю, взуті в тих, чий батько її мав. По-різному сяяли Марія Сєргуц та її подруга Пелажка Панасюк. Марія – синім, золотим, пристукуючи обцасиком 25 ; у сяйві, що вирувало коло босої Пелажки, золотий та синій злилися в зелений сніп, і зелені, трав’яні пошуги світла вирували й коло її хлопця, Степана…

Золоті, сині, червоні проміння життя.

Тримаючи праву руку Марії лівою над їх головами, перехвачуючи її, повертаючи Марію коло себе в складаному танці, Іван нахилився до неї і прошептав:

– Я для тебе небо прихилю!

Золоті, сині проміння їхніх облич – Марії Сєргуц та Івана Дубняка.

Марія підняла лице до нього, блиснула усмішкою.

– Навіщо мені тоє небо? – подумала.

Заблискали далеко біля небокраю зоряниці, десь ішла нечутна гроза. Марія Сєргуц думала, що прихилене небо їй непотрібне.

Пурхавки і пудпалюпахи

З печі, до якої я нахилилася, вдарило хлібним нестерпно смачнючим жаром. Старанно вимитими старими граблями я підтягнула до себе бляхи з буханками – або, як у нас сказали б, – булками хліба, які виросли вчетверо і тепер трохи перевішувалися за краї бляхів. Самопечений хліб мівся стати головною та почесною стравою на новосільному столові – сьогодні ввечері до мене збиралися приїхати Влянка, Ленка, Оксанка – букет леді, тремтіння фіалок – щоб відзначити моє новосілля.

Чим мені цих леді покормити на входинах – була для мене велика задача, яка щільно займала мої думки до тих пір, поки, розбираючи завали мотлоху в клуні, я не натрапила на форми для випічки хліба – простокутні, з якогось чорного металу, точно такі, в яких, ще пам’ятаю, колись пекла хліб баба – в нас такі називають бляхи, і це слово має наголос на останній склад і не має жодного відношення до популярної у російськомовних лайки. Бляхи були в доброму стані, аж просилися до пічки. І це наштовхнуло мене на ідею: зроблю вечерю в стародавньому стилю! Для кулінарії ж головне, не як приготувати, а з чого. Найважніше – щоб з добрих продуктів, а все решта – так, прикраси, помпончики на шапці. Тому я купила саморобне борошно (от, до речі, ніколи у нас тут так не кажуть, кажуть – мука, але нехай, все ж таки будемо говорити літературною мовою) та саморобні дріжджі в знайомої фермерші зі Страдча і спекла хліб сама. В тієї ж фермерші набула ще деяких домашніх продуктів та зробила страви, рихтик26, як баба колись…

Пах хліба був запаморочливим; він змішувався з пахом смаженої до золота на конопляній олії річної риби, і терпіти було тяжко.

Як почувши той пах, підтягнулися Влянка та Ленка – приїхали разом Ленкіною машиною. Ми обнялися з сестрою. Так склалося, що цим літом вона, занятая справами у Мінську, майже не бувала в Добратичах, і не бачила ще Будки й тепер, оглядаючи мій дім і двір, оживилася: «Ось тут, пам’ятаєш, ми закладали свої «секретики»… Згадуєш, композиції з «золотка» з цукерок, квіточок, під шкельцем, в тайному місті, щоб ніхто не знав, а після треба було приходити в те тайне місце та любуватися… А з цієї вишні я впала… А вода з колодязя, чи така сама на смак? Така сама. Ох, і туалет той самий, дивись ти. А ти вже провела до дому воду та каналізацію? Провела? То добре. Треба ще газ підвести, з дач, у них же є. Ось тобі як подарунок оплачена домова на ці роботи. Надійна контора, перевірена, приїдуть по твоєму першому дзвінку, тільки-но будеш готова». Мені приємно було її оживлення, приємно було й отримати такий доречний подарунок.

Дівчата помогли накрити стіл на дворі під яблунею – крім хліба, були ще масло, сир, жарена риба, молода картопля з тушкованою капустою, мед та французьке шампанське. Виключаючи тільки мед з шампанським, все решту я зробила (і добула) сама. То була перша за десятки років самостійна рибалка – плотва, йоржики, канадські сомики, підлящики сріблисті, трепетливі з Копаного Рову (в мене аж шкура на руках засвербіла, поки їх перечистила – алергія) – як і перше збивання масла, як і роблення сиру. Вдалося все! Масло зі сльозами на жовтому боці, сир, в який я додала розмарину, пахнув раєм… А, ще ж яйця були, також від курей тієї фермерші, з жовтками кольору передвечірнього сонця, а ще черешні кольору сонця ранішнього та абрикоси (барви легкої хмарки на полуденному сонці – все того ж походження.

Влянка сказала, що чекати бездійно кіля такого столу довго вона не зможе, чим мене вельми порадувала.

Подзвонили Оксанці, виявилося, що вона вже під’їжджає, тут же вона й вирулила до коворота27 на своєму ровері. В сенсі, лисапеді. Вирішили, що одразу сідаємо за стіл, а оселю Оксанка огледить пізніше.

Шампанське довірили відкрити мені як професіоналу-рецидивісту (сказала Ленка). Вечір, теплий літній вечір мого новосілля, почався.

Я бачила, що моя ідея оказалася вдалою. Леді їли, як зголоднілі косарі. Поки мої подруги тягають з мисок рибку, пухкий хлібець, білий сир, поки вправляються з черешнями – а я дивлюся на їх поверх бокала з шампанським – я трохи опишу їх для вас. Якось же ще не приходилося мені їх описувати, правда? То зараз самий час.

Нам, дівчатам, всім близько по півстоліття, і обличчя наші пройшли через фільтр років, а тягар полу набув вигляд прозорого голубового28 флеру.

За плечима життя. Час вже підводити підсумки. (Перепрошую за штамп). Хтось директор сільської шкілки (це Оксана; скільки випусків вона вже відправила у світ! Але тепер сільські школи безлюдніють, кажуть, і школу в Страдчі збираються закрити), хтось – бізнесвумен (Ленка), хтось – громадська діячка та власниця телеканалу (Влянка, сестра), хтось – абищо, що бовтається в прозорій воді (я).

І є таке, що нас об’єднує. Хоча ми про це ніколи не говоримо, і, крім мене, може, ніхто це не усвідомлює.

Землячки.

Тріумвірат (мене з Улянкою можна рахувати за одне, як близнят).

Як ви живете, дівчата?

Якось вони вміють щебетати з часом.

Почну, звісно, з Улянки, моєї сестри-близнючки. Раніше ми були дуже подібні, й описати її – значило описати й мене. Але коли з часом розійшлися долі, то по-різному змінялося й обличчя. Тепер вона худенька, вирізано з неї її фізичну жіночу сутність, після хіміотерапії без волосся, а тому завше в хусточці; у світло-карих очах її сила й печаль; а коли вона посміхається, здається, що всі життьові неприємності скінчилися раз та назавжди. Захворівши, вона стала губляти вагу, я тоді також трохи схудла – з близнюками таке буває. Але все ж я повніша, чим вона. Але в очах в мене сили немає. Кудись вона поділася.

Взагалі, я невдаха серед моїх подружок.

Наприклад, як я вже казала, тільки в мене одної невиразна талія. Але то не сама гірша з моїх доган та хиб.

Життя било мене у хвіст і в гриву, й було за що. Бо в мене слаба воля, а в них усіх – сильніша. Хоча й їхні життя були непростими. Але от я осталася одна. А вони – ні. Я не маю зараз ні дітей (моя єдина донька вмерла маленькою), ні чоловіка (Антон спробував до мене вернутися від своєї співачки, задля якої мене покинув, але я його не прийняла – перегоріло, і я більше не хотіла бути разом з колишнім чоловіком, не відчувала його навіть другом). А от у Влянки є й коханий чоловік, і двоє чудових дітей – Ліна й Казик, і це допомагає їй багато у чому, особливо зараз, коли вона лікується від раку (я з приємним почуттям відзначила, що Влянка взяла другу порцію риби).

А, ще одна моя прикмітна риса. Я безтактна та простолінійна; і моя симпатія, і моя жалість або б’ють палкою з-за вуха, або лізуть нею в колеса. А ще я не маю честі, брешу, що на Берестейщині корінні мешканці говорять українською і не розумію, що таке політична доцільність – принаймні мені доводилося таке про себе чути чи читати.

Ну і є в мене одна особливість, яку я сама не розумію: час від часу я можу (вмію) провалюватися в нори в часі. Але про це далій.

А найуспішніша серед нас – звісно, Ленка Зорницька, вона ж Зоряниця, вона ж Зоря-над-Бугом. Вона – бізнесвумен, володіє ветеринарною клінікою «Доберман пінчер» в Бресті. Працює не покладаючи міцних рук із надзвичай довгими та гнучкими пальцями день і ніч, і гребе гроші лопатою. Її чоловік – другий чоловік, на п’ятнадцять років молодший за її – душу за неї продав би – до недавнього часу. Але недавно пішов від неї до іншої, молодшої вдвоє. А дорослі доньки від першого шлюбу, бодай, обожнюють маму. Вона моложава, лице без зморщок, а темний короткий їжачок – без єдиного сивого волоса. Енергії її може позаздрити електромотор, і ККД цього мотора тільки зростає з часом, хоча це й суперечить законам фізики.

А ось мотор Оксанки – вона сидить напроти мене й намазує зараз хліб маслом – збої давав, і немалі. Це відбулося після того, як її спробувало завербувати КББ29, шантажуючи тяжкою хворобою чоловіка, Сергія, та після загибелі Сергія під час тієї ж бурі, що розвалила нашу хату в Добратичах, вона змогла від них відбитися.

Для того, щоб віте зрозуміли дальші події, важливо, щоб віте знали про цю історію. Викладу її якнайясніше. Постараюся. У нас в Білорусі вибори проходять так: голова виборчої комісії має сфальсифікувати результати. От Оксанку і змушували це зробити, обіцяючи навзамін надати необхідні для чоловіка ліки, занадто дорогі, щоб їхня сім’я могла їх набути сама… Оксанка свій вибор зробила, але то вже не мало великого значення, бо Сергій так чи так загинув…

Оксана непросто пережила цю історію. Вона довго була в міцній депресії. Майже цілком апатична до всього, навіть до дітей, з якимось дивним туманом в очах, таким густим, що деколи здавалося: у неї на очах більма. І я абсолютно без поспіху намагалася якось пробитися крізь той туман, подолати її байдужість. Пам’ятаю, я тоді весь час дзвонила до неї, приїжджала, пробувала розговорити, привозила книжки та якісь делікатеси, намагалася кудись вивезти, на якийсь концерт, на якусь виставку… Усе без ефекту. Ні, вона робила необхідні справи, контактувала з людьми, з дітьми, але не як людина, жінка, а як машина яка, і навіть голос в неї тоді був такий – механічний, без обертонів. Я рипалася до тих пір, поки один раз її старіша донька, Ксеня, не сказала мені роздражнено:

– Тетенька, перестаньте. Не суетитесь. Это ее выбор и ее ответственность.

Мене тоді міцно зачепив і цей тон, і ці неприродні, кальковані слова. Але я відступила – може, дітям і справді видній, може, я і справді нав’язуюсь…

Однак минув десь рік, і все помінялося. Різко, буквально в один прекрасний день, і я навіть пам’ятаю, в який.

Одного разу Оксанка сама мені подзвонила, чого вже давно не робила, і мені сподобалося й це, і її голос, на диво мелодичний, таким він давно вже не був, і те, що вона поцікавилася моїми справами, чого також давно не робила, і те, що запросила мене до себе. Я, звісно, одразу примчалася до неї в Страдче і була вражена переміною. Пропав туман з очей, вернулася чіткість рухів, вернувся сміх… Тоді, пам’ятаю, були літні канікули, Оксана була у відпустці. В той день я допомагала Оксанці січи яйця та зілля для гусенят, збирати колорадських жуків у полі, різати яблука на сушку – і бачила перед собою колишню Оксанку. Від серця відлягло. Стало ясно: та страшна рана в душі Оксанки загоїлася. Більше того! Мені подається, останнім часом вона навіть якось помолоділа, окріпла тілом. Тепер переді мною сидить підтягнута, міцна, красива жінка. У Оксанки своєрідна краса: худорляве лице з великими сивими очами (з віком на них стала трошки нависати шкіра з-попід рівних чорних брів), в яких тепер горить якийсь тайний огонь, виразні високі скули, тонкі уста і ніс з горбинкою, як у білоруського письменника Олеся Наварича чи керівника всесвітньої Ради українців Михайла Ратушного; такий шляхетний, породистий ніс, нагадує про стародавні портрети французьких королів.

– Що ти на мене так пильно дивишся? – спитала Оксанка, наливаючи собі вина. – У мене якісь неполадки в зовнішності? Ой, розумію! – вона підвелася. – Я ж забула тобі подарунка вручити! Я зараз.

Вона збігала до свого ровера, який стояв кіля плоту, і вернулася, несучи в руках дві шильди; на одній з них великими буквами, якимсь готичним шрифтом було написано: «Вілла Будка», а нижчій трохи дрібніше: «Урочище Лисячий Хвіст», на другій, виробленій у формі стріли, таким самим шрифтом виведено: «До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст».

– От, тримай, – сказала Оксанка, вручаючи мені шильди. – Одну на дім примоцуєш, другу повісиш на повороті з шосу. Вілла Будка в урочищі Лисячий хвіст. Таку назву добре наприкінці роману ставити. «Написано на віллі Будка». Звучить, правда? Хочу, щоб ти тут написала новий роман.

– Ну, це як Бог дасть, – зауважила я, приймаючи подарунок.

Згадавши про роман, Оксанка наступила мені на болючу мозоль, але загалом шильди були прекрасні!

Ми рідко зустрічаємося з подругами, навіть з сестрою не часто. Не глядячи на теплі почуття. У кожної своє життя, свої справи. Тому розмова за столом текла оживлена, меандричним руслом, як то завжди буває при загальній бесіді людей, що довіряють одне одному, люблять одне одного й давно не бачилися – коли кожен невільно і вільно (пробачте за каламбур) говорить про те, що його найбільш хвилює: про Будку, про мій майбутній роман, про те, що хіміотерапія вимотує, але, Богу дякувати, допомагає, і що Казик молодець, що поїхав вчитися в Америку, що Ленка вельми боїться професійного вигорання своїх дочок (вони у неї юристки обидві, щодня стикаються з, ясна річ, не найкращими представниками роду людського), що Ксеня поїхала подавати документи в театральний, а там же такий конкурс..; потім мої подруги схаменулися, що занадто захопилося розмовами про своїх дітей, а це безтактно у відносинах до бездітної мене й знов перейшли на те, яка я молодець, що набула Будку, хоча вкласти сюди й праці, й грошей прийдеться ого-го скільки…

Ленка, правда, не дала мені спокійно насолодитися похвалами: вона, не дивись що мені вже за п’ятдесят, не покидає спроб перевиховати мене та переробити на щось краще. Це її улюблене заняття, я б сказала.

– Алка, ти, звісно, вибач, ти молодець та все таке, але подивися на себе! – сказала вона, поклавши виделець та відпивши води зі склянки.

– А що таке знов? – стрепенулася я.

– Ні, ти подивися! – наполягала подруга. – Ти взагалі коли-небудь на себе в люстро дивишся? А коли ти останній раз була в перукарні? А эта одежда, это что такое? Это ж страх. Этому свитерку, видно, столько же лет, сколько тебе!

– Ну й що? Не бачу біди, – знизала плечами, пробуючи відбитися, хоча наперед знала, що не можливо. – Ну старий светрик і старий. Що з того? Мені в ньому добре. Та й ось волосся я пофарбувала. Натурально-русий, щоб віте знали. В «Євроопті» купила, за два двадцять п’ять.

– Слышали? – Ленка іронічно відправила в рот черешеньку. – Добре їй! Пофарбувала! Да этим, прости, Господи, натурально-русым врагов пугать хорошо! Ты меня извини, Алка, но я тебе скажу открыто: ты очень ограниченный человек. Невыносимо ограниченный! В чем-то просто глупая. Ну вот сама посуди: ты столько сил кладешь на свое дело, на «Справу» эту. Это с одной стороны. А с другой стороны, таким вот пренебрежением к собственному внешнему виду сводишь на нет все свои усилия. Ну кого и к чему может привлечь чучело, которое выглядит, как ты, скажи на милость?

– Німця, – посміхнувшись, підказала Влянка.

– О, о, – погодилася Ленка. – Разве что его.

Німець – верховод російських козаків у Бересті (Бересть – то справжня старовинна назва Бреста, і ми, за прикладом старих наших бабусь також часто нею користаємося). Так ось, згаданий Німець – прізвище зовсім недоречне для такої людини, уявляю, як він його не любить – разом із співтоваришами таки трохи попсували мені крови. Почалося з того, що на своїм сайті вони розпочали кампанію проти мене – «бандеровка, мразь, хочет здесь Майдана, хочет оторвать Брестчину от Белоруссии» – та таке інше, у поширеній стилістиці подібних кампаній. Я знизувала плечима та крутила пальцем кіля лоба, не надто звертаючи великої уваги на вовтузню алкашів у ногавицях із лампасами, з блазенськими медальками, що бринькають на узьких грудях над широкими пузами, – не звертала, кажу, уваги на гульки доблесних представників дурисвітів – аж поки, на мій подив, ці персонажі не вибралися з віртуалу в реал. З деякого недавнього часу вони стали мені назоляти: з’являлися на презентації «Справи» та «Рибгорода», спробували їх зривати, в Добратичах підкинули нам у двір живу рибину з виколотими очима і з запискою «Так будет со всеми врагами великой России», а оцей-о Німець вже два рази за той час, що я живу на Будці, проїжджав колієм повз Будку на дрезині (я не жартую), викрикуючи погрози та образи зі свого звичайного репертуару. Тут я вже вирішила не терпіти та подала на нього заяву в міліцію, після чого, правда, такі речі зупинилися. Так що, таки да, його я привернула до себе. Смайлик.

Не відаючи, чим крити – все так, але все одно я остануся в своєму старому светрикові, – я підвелася.

– Ну добре, вговорила, із завтрашнього дня буду вдягатися винятково з Парижа. А поки що давайте прогуляємося. Ходімо, Оксанка ж ще дому не бачила.

Повели Оксанку в дім. Але дарма я сподівалася перевести розмову з обміркування моєї неідеальної особи на щось інше; мені й тут досталося. Оглядаючи кімнати, дівчата проявили небайдужу зацікавленість до того, як мені оборудувати своє мешкання; гаряче засперечалися, які ліпше зробити підлоги: паркетні чи дощані – і спільно накинулися на мене, коли я бовкнула, що хочу зробити їх з ламінату. А коли вже я сказала, що мрію про підвісні стелі, то взагалі, думала, заб’ють. Ленка заявила, що такої фатальної відсутності смаку вона навіть від мене не чекала, Влянка спитала, чи я серйозно, а Оксанка примирливо розважила, що головне, щоб господині подобалось…

Підсміхуючись над їх гарячністю, повела їх знов надвір, показати господарчі прибудови. Цікаво, що тут вони мені пропонують зробити? Музей народного побуту в клуні?

Ми йшли до флігелю, коли Оксанка раптом різко спинилася, глядячи під ноги. Там ріс рядок невеличких кругленьких пурхавок.

– О, дивіться, пурхавки повилазили вже, – зауважила Влянка. – Значить, хутко й справжні гриби будуть. І от ще, дивись, якісь маленькі, руденькі, чаренями30 ростуть. Забулася, як вони називаються. Оксанко?

– Пудпалюпахи, – приглушено відповіла Оксанка.

– Як-як? – не розчула Влянка.

– Пудпалюпахи, – повторила вона голосній, але таким дивним голосом, що я підвела на неї очі.

– Що з тобою, Оксано?

– Все нормально, – Оксанка відкашлялася.

Вона міцно задумалася, і раптом спитала:

– А ми можемо зараз піднятися на горище?

– Бодай. Але там ніц цікавого немає…

– Давайте все ж заліземо.

Ми вернулися в дім і по вузькій драбині, яку я знайшла на вишках31 у клуні і приперла сюди, одна за другою піднялися на гору32. Тут справді не було нічого вартого уваги; півтемне пильне приміщення. Оксанка хуткими кроками підійшла до одного з двох віконець, що розміщалися у фронтонах, виглянула і покликала нас.

– Подивіться!

Ми згрудилися біля вікна. Що вона там таке бачить?

– Дивіться, отам, на газоні. Онде-го33!

Я подивилася. До новосілля я викосила двір, і зараз на свіжоскошеному травнику з висоти горища було добре бачні чарені грибів – пурхавок та пудпалюпахів. Пурхавки росли рівними рядами, а пудпалюпахи – півколами. А найдивніше, найвражаюче – що всі разом ці гриби створювали велике, чітко, виразно бачне слово:

БІДА

Не до віри, але так!

Оксанка, поки ми розгублено мовчали, не можучи втямити, що то таке, перейшла до другого вікна, напроти першого.

– А тепер сюди підійдіть.

З цього вікна були бачні інші чарені грибів, але вони також складали собою слово:

BIEDA

Мені так само прийшлося прокашлятися, перш чим я змогла виговорити:

– Що це значить? Якийсь жарт?

Оксанка подивилася на мене.

– Чи попередження.

Ми стояли одна проти одної, і уявні лінії поміж нами робили майже правильний криж; але погляди, спрямовані на Оксанку, створювали малюнок птичої лапи.

Текст – це завжди тайна, написаний він на папері чорнилом, на землі грибами чи в повітрі поглядами. Тайні знаки ще можуть критися в червонокрівцях, бактеріях, навіть у молекулах – вони там палають.

– Повірте мені, вони мають розум й почуття, як має розум й почуття бджолина сім’я, мурашник або людство як таке, – казала Оксанка, коли ми спустилися з гори й розглядали тепер таємничі грибні надписи зблизька. – Грибниця, гриби – це досить таємничі істоти. Читали ж, мабуть? В Японії не так давно були проведені експерименти з грибницею, які показали наявність у неї неабиякого інтелекту і пам’яті. Грибниця дотягалася до цукру найкоротшим шляхом у лабіринті, огинала небезпечні місця, а навіть жартувала з людьми…

– Та ну тебе! – відмахнулася Влянка. – От тільки не треба цих лженаукових гіпотез. Алко, признайся, нащо ти це зробила?

– Ні сном, ні духом! – присягнулася я. – Не маю ніякого відношення.

– Значить, колишній власник забавлявся, – виказала гадку моя сестра.

– Не знаю, не знаю, – засумнівалася я. – В його такий вигляд, ніби він взагалі в житті не забавлявся й гадки не має, як то робити. Та й як таке можна зробити? Висіяти гриби? Хиба це можливо?

– Интересно, а почему надписи по-украински и по-польски? – спитала Зорницька.

Ми вернулися за стіл. Вечір скінчався в задумливості, яку навівала неясна, непересічна грибна вістка. Але дівчата дійшли висновку, що гриби ті щось хоча й незрозуміле, але ж явно не надприродне, і тільки Оксанка з її схильністю до чарівного може так вважати. Коли ми розпрощалися біля плоту, зірки вже, як то кажуть, засіяли небо (яким-то буде врожай? – чомусь подумалося мені, коли ця фразеологема спала на думку). Ленка та Влянка сіли в машину (Влянка вирішила переночувати в Добратичах, куди Ленка взялася її підкинути; після хвороби Влянка стала хутко стомлюватися, їй треба було відпочити в комфортних умовах, яких на Будці поки що не було, тому домовилися, що вона переночує у звичній обстановці в Добратичах, а завтра я до неї прийду), Оксанка осідлала ровер, і дівчата поїхали по домах, навантажені клунками зі стравами, яких, як виявилося, я приготувала непереїдно мніго («Ладно, возьму для тети Баси, которая не смогла прийти», – відкоментувала Ленка, приймаючи з моїх рук здоровезний пакет).

Я прибирала зі столу, десь далеко майже весь час гуркотів грім, але, дивно, зоряниці блискали рідко. Біліли капелюшики грибів, на які я раз по раз поглядала; тонко бзюмкали комарі.

Увімкнула комп’ютер. Отже, золотий серпень 1930 року, Дивинове, велике село в Поліському воєводстві, вчитель початкової польської школи готується зустрітися з батьками деяких своїх учениць…

* * *

Коли настала золота й спішна пора жати, коли серпи і серпень усталював цим людюм час жити на квасі та молоці, бо варитися не стало коли, коли спинилися навіть бійки за ремізою, бо хлопці не мали на них сили, пан Родзай вирішив, що настав час все ж вернутися до тієї справи подальшого навчання найкращих своїх годованців, яка давно його займала. Час діяти, сказав собі пан Родзай, після обіду витираючи серветкою молоді вуса. Самий час не тільки випустити те, що думається голові, у світ словами, але треба вже й діяти. За польськими законами діти цієї любимої Богом держави мали вчитися до 14 літ, обов’язково й безкоштовно, а далій – вже за гроші. На практиці це означало, що блідні, але повні енергії паростки цього широкого, болотистого та небагатого краю зазвичай скінчали три класи початкової школи, ходячи до школи через два дні на третій, коли їм вдавалося видерти ноги з багни, було що впранути та не треба було цепами молотити або за вишаром 34 їхати. Навчившись за три роки такої освіти так-сяк читати-писати польською, рахувати, вивчивши на історії Польщі приказку «За круля Саса їж, пи та попущай паса», укріпившись у належності до московського православ’я на уроках Закону Божого, деякі діти, бувало, сиділи в останньому класі ще рік, бо інакше їх батькам погрожував штраф, – і на тому їхня освіта скінчалася. Така система, мабуть, була прогресивною, якщо її порівнювати, скажімо, з ситуацією ще двадцять років тому, коли бодай ніхто тут не відав грамоти, але для європейської країни першої третини двадцятого сторіччя – і з цим не може не погодитися будь-яка освічена людина – була цілком неприймальна! Пан Родзай не раз виказувався про це на нарадах у Кобрині, Бересті, а одного разу мав навіть можливість виступити на з’їзді польських учителів. Управляючий брестським відділом шкільної освіти був тоді дуже незадоволений. Він мовчав під час дискусії, яка розгорілася і в якій Родзая гаряче підтримали молоді колеги з Малопольськи (а здавалося б, що їм до Полісся), але потім, коли всі вже розходилися, підішов до Родзая на порозі Дому вчителя, де проходив з’їзд, і вимовив загадкову фразу: «Nie wszystko, co myśli się w głowie, powinno być wypuszczone w świat jako słowa». Пан Тумановський любив-таки підпустити туману і начальником був не аж таким добрим, але при тому репресій ніяких не воспослідовало; більше за те, вчора з Берестя кур’єр привіз папірець, у якому вчителів початкових шкіл було проінформовано, що цього року виділено квоти для навчання в підставовій школі для дітей місцевих селян за пільговим коштом, що пан Родзай взагалі схильний був розцінити як знак згори, і тому в гарячій серпневий день він удався до владкування справи, яка йому давно кортіла, а саме: вговорити батьків кращих учнів відправити дітей продовжувати навчання, для чого виправився на поле. Саме там і тільки там зараз можна було побачитися з усіма мешканцями Дивинова.

Там йому буде потрібне все його красномовство.

Пана Родзая завжди захоплювала та якось підносила невимовна краса Кобринського повіту. Ці купи дубів серед лугу, темно-зелені королівські свідки, марево гарячого повітря… розлоге поле, пагорки, від силуетів яких на тлі неба завмирає серце. Майже непереносне у своїй досконалості, майже нестерпуче, як біль, для слабої та непевної сенсу свого існування людини…

Як правильно розрахував пан вчитель, ті люди, що були йому потрібні, були на полі і тепер, в саму гарячу годину дня, полуднували в холодкові, під рокитовими кущами; біліли кружечки сорочок; ось – побачив Родзай – кружечок Сєргуців, а ось, біля, – Панасюків.

Підходячи до них, пан Родзай зловив себе на думці, що так само, як перехвачує у нього дух від образів цієї землі, до завмирання серця хвилюють його й обличчя цих людей. Що саме в них таке незвичайне, що так бере на гачок і не відпускає? Міцні сухі постави, своєрідний овал облич, щось особливе в рисах і – ясні очі. Так, зрозумів Родзай, якісь особливо ясні очі – прозорі, але не скляні… Подібні на сиві та зелені, а деколи карі коштовні камені, підземні зорі… Коли пан Родзай наблизився, клейноди очей засвітилися до нього.

За десять хвилин все було скінчено.

Павол Сєргуц промовчав, а Максим Панасюк зі злістю відповів:

– Що я їй дам? Серпа в руки дам, – він потряс серпом, який гострив під час розмови, – та граблі дам. Оце їй буде по руці. А всі ті освіти-пересвіти – це панські цацки, – він підвівся та, не озираючись, попрямував на поле.

Це було знаком для останніх. Заворушилися, завставали. Пан Родзай обернувся до тих, за ради кого приходив – до Марії та Пелажки. Дві дівчинки на межі юнацтва, дві тонконогі і великорукі тайни, два зеренця на чиїйсь долоні, вони дивилися на нього, улещені неочікуваними словами та похвалами пана вчителя, і ясні очі їх світилися очікуванням майбутньої радості.

Восени Павол відправив свою Марію вчитися до Бреста, а Пелажка залишилася вдома.

…В полові на дванадцяту я закрила ноутбук і вийшла надвір. Рейки біля дому озивалися характерними трісками – раз, другий; то десь за краєм землі, може, ще в Дуричах чи Страдчі направлявся на Брест нічний дизель. За якийсь час на обрії, де дві рейки сходяться в одну цятку, трохи над нею засіяла огниста зірка потужного прожектора; стала рости хвостатою кометою, хвостом наперед; почав доноситися шум дизеля та грюкіт коліс, голубова ніч згустилася вздовж колію від світла комети – і ось за десять метрів від мене, потрясаючі землю і скло в шибах веранди, спокійно, згідно з недочіпальним розкладом, простукотів дизель. Череда сіяючих електричним світлом вікон, в яких бачні люди – геть немніжко, останній вагон – і земля вспокоїлась. Пройшов нічний поїзд, як давно, як завжди – тепер треба спати. Дай Бог доброї ніченьки, мирно лягати, раненько встати.

«До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст»

Я прочнулася до дня, коли сонце ще тільки-тільки підбиралося до обрію з нижньої частини нашої планети, та вийшла на двір. Ясний літній жемчужний холод як подарунок. Рясна роса на траві – значить, дощу не буде. Потягнутися, повно вдихнути чисте прохолодне повітря, відчути своє здоров’я та безмежжя всесвіту, заповненого пташиними голосами, магнітними полями, атомами та безліччю інших цікавих речей… Це щастя. Я пройшлася двором за кущі, бо навіть людині, яка відчуває безмежжя світу, після ночі це треба.

А що там з нашими грибними надписами? Вони стали майже нечительними: пурхавки вже побуріли, а пудпалюпахи якось на диво хутко згубили свіжість, пошли в землю. Деякі частини «букв» геть пропали, і тепер про надписи можна було тільки здогадуватися. Може, нам взагалі вони вчора примарилися?

Раптом від шосу почувся звук автомобільного сигналу. Я аж стинулася з раптовості, так різко прозвучав він серед пташиних голосів. На дорозі, яка вела від шосу до Будки, майже біля самого шосу, там, де розрісся гігантський горішник, стояв легковик, і якійсь чоловік махав мені рукою, як би запрошуючи підійти. Що там таке? Хто то? Може, що зламалося, допомога треба? Я направилася туди.

Заодно – подумала – подивлюся, де там на дорозі можна прикріпити ту шильдочку-дороговказ «До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст», що подарувала мені Оксанка.

Чоловік – темноволосий щуплий хлопець – був блідний, як полотно.

– Там, – сказав він тихо, коли я підійшла. – Віте… – він якось дивно ворухнув рукою у бік горішника.

На перший погляд, нічого аж такого жахливого в горішнику не було. Горішник як горішник, великий, густий корч. Я подивилася на хлопця запитально. Він підійшов до мене, легко, але міцно, взяв під лікоть і підвів на кілька кроків до дальнього боку горішника, який від початку не був мені бачний. Я глянула – і хлопець не зміг мене втримати. Я зблідла, як і він, втратила притомність і повалилася на землю.

* * *

Саша потім казав, що без тями я була недовго: він поляскав мене по щоках, покропив мінеральною водою з пляшки – і я розплющила очі. Дрижачою рукою я витерла краплі з лиця, так-сяк підвелася.

Біля світло-зеленого горішника на свіжій траві лежала Оксана. Тіло Оксани. Тіло Оксани, навскіс розрізане надвоє. Розріз проходив від талії через живіт і аж до стегна; розріз рівний, як… зрозуміла я холодіючи – як у того котеняти, що я бачила тиждень тому; кишки Оксани відливали перламутром; кістка стегна біліла, як знесена найгострішою «болгаркою»… Я бачила все чітко, фіксувала на внутрішній лічильник деталі. Дві частини тіла близько, але все ж не впритул. Ровер під ногами, так, як би Оксанка загинула просто на ньому, пакет із моїми делікатесами на кермі. Мертве лице Оксанки з мертвим виразом, без емоцій. Знайома сукня зі штучного зеленого шовку в рожевенькі трояндочки, розрізана також рівно – навіть краї тканини не обтіпалися – в плямах крови. Тепер я почула й пах згорнутої крови, і пах від того, що в кишках… Мені знов стало кепсько, але зусиллям своєї слабої волі я все ж відігнала дурноту.

Думки в моїй голові замелькали, як плавчихи, що одна за одною скачуть з вишки у воду, а сльози побігли цюрком. Як можна було ТАК забити людину? Чим? Хто? НАЩО? Очевидно, Оксанку забили вчора вечором, коли вона верталася від мене додому, за кілька хвилин по тому, як я помахала їй та вернулася прибирати зі стола. Чому я ніц не чула? Чи, може, вона тоді спокійно поїхала собі, а потім вернулася? А може, її забили десь, а сюди перенесли вже забиту? Чи кричала Оксанка, чи довго мучилася, чи смерть настала вмить? А коли б я трохи ще постояла біля калитки, поки Оксанка їхала до дороги, то, може, на неї й не напав би загадковий вбивця… Чи, принаймні, я могла б його побачити… Але, Боже мій, як страшно! Вбивця був ось тут… А раптом він і зараз тут ховається?

Хлопець біля мене кашлянув. Я повернула до нього голову. Хто він, як він тут опинився? А раптом він і є вбивця?

– Я побачив тіло на обочині, тільки-но звернув з шосу, – відповів хлопець на моє німе питання. – Зрозуміло, спинився, вийшов, впізнав Оксану Петрівну… Я їхав до вас у справі, про яку потім поговоримо… За порадою нашого спільного друга Андрія Динька, – зважив необхідним додати він. – Але тут натикнувся на… Побачив вас у дворі вашому, натиснув на клаксон…

– Віте вже викликали міліцію? Хто Віте такий взагалі?

– Викликав, сказали, хутко будуть. Віте мене не знаєте, зате я вас знаю. Звати мене Олександр Бріштгель, – назвався хлопець.

Я знову погляділа на Оксанку. По її мертвому лиці бігала мурашка, шукаючи якоїсь своєї користі. Я помкнулася затулити Оксанці очі; мені подалося, що буде жахливо, коли мурашка пробіжить і по них.

– Не зачіпайте! – спинив мене Олександр Бриштгель. – Не можна нічого дотикатися!

Він мав рацію. Не можна. Мурашка може забігти в око Оксанки, але то ніц – мертвим не болить.

Подзвонити кому? Влянці, Ленці?

Я відвернулася, зробила кілька кроків у бік шосу. У цей ранішній час він був пустим, тільки чулося тихе порипування педалів – хтось котив старим ровером. Ось роверист вже котить мимо нас. Німець. Непотрібна, недоречна аж до неприйняття зараз зустріч.

Їхав він мимо, мусить, на дачу – я знала що десь поблизьку в нього є дача – або, може, просто катався для здоров’я – на ньому був спортивний костюм у кольорах російського прапора. Я хотіла відвернулася, коб35 не бачити пришелепка36, але він мене вже пізнав і, на свою біду, знову вирішив виступити із сольним номером. Демонструючи добре володіння технікою їзди ровером «без рук», не тримаючись руками за кермо, він показав мені непристойний жест, зігнувши лікоть. Він ще хотів, здається, плюнути в мій бік, але не вспів.

Іншого разу я б, мусить, просто відвернулася. Але не сьогодні. Він не мене сьогодні образив, він образив Оксанку, він кощунствував над її тілом… І пробачити це було неможливо. А може, то він чи такий як він, і винуватий у гибелі Оксанки? Але то я зараз так гладко обґрунтовую, а тоді я навіть не вспіла подумати цих думок, не встигнула осмислити. А тоді просто червоний туман миттю застелив мені очі та мозок – і я снарядом артилерійським з горла пушки рвонула вперед. У мене вельми рідко, але бувають приступи шалу – відомого в околицях, спадщинного родового шалу. Перейшов від предків. Тут у нас про нього знають та побоюються. Не знаю, чи знав Німець, чи просто лице моє його жахнуло, але він схопився за кермо й хутчій закрутив педалі, намагаючись втекти. Але в остатню мить я вспіла вхопити його за багажник і шарпонула з такою силою, що він гепнувся на асфальт. Я била лежачого. Ногами. Не даючи йому підвестися. Дико радіючи тому, що з носа Німця побігла кров. Не слухаючи крику Сашка Бриштгеля та відштурхнувши його, коли він спробував мене відтягти. Занурившись у червоний світ, за обрій здорового глузду, в місто лише одного почуття – пекучої ненависті.

Аж раптом мене з нього вирвала чиясь міцна рука.

– С ума сошла! – почула я крик. – Сядешь за тяжкие телесные!

Я вернулася в змисли. Огляділася. Німець ворушиться на асфальті, обличчя в крові. Блискає синім та червоним мигалка на міліцейській машині. Мене трясе за плечі високий огрядний чоловік в цивільному.

– Ты что, ошалела?

Кругом нас стоять ще кілька молодих, високих, чимось невловно подібних один на одного чоловіків (може, гостроносими темними туфлями?).

– Что тут вообще происходит? – огрядний покинув мене трясти і звернувся до Бріштгеля. – Это вы вызывали милицию? Где тело потерпевшей? И предъявите документы, все трое. Я начальник районного отдела внутренних дел Сагайдак.

Бріштгель кивнув. Один з чоловіків у штатському присів біля Німця, витягнув із торбини з червоним хрестом на боці вату та пляшечку.

– Я вызывал. Документы вот, – Бриштгель протягнув папери огрядному. – Идемте, покажу тело.

…За півгодини я посадовила Сагайдака за той самий стіл у дворі Будки, де днем раніше відзначалося новосілля, і він мене допитував. Точніше, допитували всіх: тіло Оксанки забрали в морг, де його будуть допитувати також, Німцю оказали першу медичну допомогу та зараз допитували на веранді, Бриштгель, розмахуючи руками, відповідав на якісь запитання колеги Сагайдака, лейтенанта на прізвище, як я чула, Березін, а решта міліціонерів, які приїхали разом зі своїм начальником, спробували, як я зрозуміла, допитувати окіл зовнішній, шастаючи по лузі та корчах. Мене ж питав сам начальник.

– Значит, ваши подруги уехали вместе около половины одиннадцатого?

– Думаю, что так. Но точно утверждать не могу. Но уже довольно сильно смеркалось.

Сагайдак замислився.

– В поведении потерпевшей вчера не заметили чего-то необычного? Может, расстроенной она казалась или, наоборот, слишком веселой? Может, плохо себя чувствовала?

– Да нет, ничего особенного, как будто.

– Скажите, а вообще чего-нибудь странного, необычного в тот вечер вы не заметили?

Гриби. Попередження з грибів. Але чи варто розповідати про це міліціонеру? Взагалі-то в мене такий досвід: нашій міліції чим менше розповідаєш, тим краще… Але раніше я терпіла від міліції за свої політичні справи, а тут вбивство… Що криється за ним? Чи можна довіряти оцьому фацету? Я підвела на нього очі. Начальник РВВС виглядав так, що на вулиці я б скоріше прийняла його за бандита, а не за правоохоронця: на широких, налитих плечах – модна сорочка, гостроносі шкіряні туфлі, у розкритому комірі – масивний, товстий золотий ланцюг. Не випускає із зубів Dunhill. Але бачна була в ньому і якась твердість – твердість колодки, об яку щодня гепають то колуном, то сокирою, а вона десятиріччями стоїть собі на дворі біля дашка.

– Ну як вам сказати… – від хвилювання я перейшла на рідну.

– А скажіть, як є, – підохотив він також по-нашому. – Люба дрібниця може бути важливою. Постарайтеся згадати все, – понукнув.

Ну що ж, я постаралася. Розповіла про пурхавки та пудпалюпахи. Він не подивився на мене, як на дуру.

– Березин, а ну-ка, подгони сюда по-быстрому с Михалычем, – розпорядився він по мобільному, вислухавши мене. І до мене: – Пойдем, покажете, где это было.

На моє здивування, трійця міліціонерів уважно огледіла місце, де це «было»; всі втрьох залізли на гору, подивилися і звідтіль; грибів уже майже не було, але Міхалич – як я зрозуміла, якийсь дослідник-експерт – узяв проби ґрунту та накидав у свої пробірки трохи позосталих пудпалюпашків.

Вітер війнув пахом дощу, потім приніс його краплі. Я задрижала – від холоду, чи ще від чогось. Я раптом чітко побачила, що біля нашої групи, – я, Сагайдак, Березін, Міхалич – за нашими спинами, в прозорому похолоділому повітрі хтось є – хтось такий само прозорий, як повітря, але дивовижно густий і тугий, якийсь живий образ дирки, пустоти – антиматерії, коли не антидуху. Я дивилася на це Щось, воно дивилося на мене. Страху не було, але хвилювання трусило мене все сильніше. Що то? Хто то? Мильгинула безумна думка, що то навідалася баба Мокрина. Чи Оксанка? Мене колотило, дощ валився вже густими треками, обминаючи те щось щільне і туге, якого ніхто не зауважив, крім мене, і Сагайдак розпорядився йти в хату. У хаті я змогла якось опанувати дрож.

…Цей жахливий день скінчився. Скінчився нарешті після того, як були складені та підписані протоколи допиту мене, Бриштгеля (він шепнув мені, що незабаром приїде знов і був звезений міліціонерами в місто ще для якихось процедур), зніяковілого Німця, який аж ніяк не чекав, що його день пройде таким чином; після того, як міліціонери не пустили до мене Улянку (вона прийшла на Будку, не відаючи, що відбулося, і вимушена була чекати аж до вечора, бо міліціянти не дозволяли нам ні побачитися, ні поговорити навіть по телефону; я дуже переживала, як вона, у своєму стані, перенесе жахливу звістку; вони з Юрком, її чоловіком, який також примчався з Добратич, поривалися встатися зі мною на ніч, але я вговорила їх вернутися додому в Добратичі, найперше для того, щоб якось ощадити нерви та зберегти крихке тепер здоров’я сестри), після того, як я, зібравши всю силу, подзвонила Ксені і Ядзі, дочкам Оксанки. Приголомшені дівчата вже відали від міліції жахливу новину, були в дорозі з Мінська додому…

Вина, нераціональна, але чітко відчутна вина мучила мене… Я невинувата в смерті Оксани – але винувата, бо вона загинула після приїзду до мене… Що за така кара мені, що за таке жахливе покарання: бути без вини винуватою. Колись доця моя, потім баба Мокрина, тепер от Оксанка… За що я така проклята перед Богом?!

Після тяжкої розмови з дівчатами я вийшла на двір. Стояла тепла синя ніч, м’якша за любов. З гуляки яблуні також м’яко гепнувся на землю велизний кіт комишевого окрасу. Він пильно подивився на мене і відступив, розчинився в мовчанні темерови.

Петро казав

Ленка, яка приїхала до мене ранком, мала поганий вигляд: не спала всю ніч. Попросила кави та ще раз все детально розказати, але чашку з кавою навіть до рук не взяла. Слухала.

– Тіло розрізане на дві частини, Лено, – розказувала я. – Рівненько. Як у того котенятка. Що то може бути таке? Мені навіть тяжко сказати, як це можна фізично здійснити. Чим? Як? А головне, нащо?

Вона підняла на мене запалені безсонням очі.

– Великої надії на міліцію в мене немає, – протягувала я. – Хоча той Сагайдак подібний на толкового спеціаліста, але… Я думаю, ми самі маємо розібратися в цьому. І давай для початку з’їздимо в Страдче.

Ленка хитнула головою.

– Не представляю, как мы сможем «разобраться». Но да, надо ехать в Страдичи. Лучше прямо сейчас. Так ли, иначе, к девочкам надо заехать, – вона піднесла нарешті кубочок із кавою до рота, потримала й поставила назад, так і не відсьорбнувши. – Собирайся.

За чверть години Ленка зосереджено вела машину шосом до Страдча, чи, як тепер називають це старовинне поселище, до Страдичей; зазвичай вона водить в шумахерській такій манері, але не сьогодні. Час від часу вона витирала долонею очі та ніс. Сонце вже піднялося досить високо – ранок скінчався, – але ще стояла над великими пустими лугами тонка ранішня димка, огортала в легкі покривала розкидані там і тут масивні циліндри сіна – результати недавньої косовиці. Безлюдні до крайнеба простори, прекрасні та сумні… Моє почуття вини, що дратувало мене зі вчорашнього дня, окуклилося й сховалося десь у середині тіла – але виказала роги внутрішня гірка самота. З вікна машини я дивилася на широкі луги. Самотня стара остатня могіканка серед прекрасних долин, де скошені травини вже випускають нове листя, ніжне і безмовне. Я так само витерла очі та ніс.

Коли ми під’їхали до дому Оксанки у Страдичах, її дочки, Ксеня та Ядвіга, сиділи на ґанку, дивлячись в телефони. Вони не підвелися нам назустріч. Побачивши їх зараз, я знову подумала, що не розумію молодих, їх побутування, їх мотивацію, моду, їх сленг. Тайна за сьома печатями їхня уява. Що ці дівчата виглядали на просторах мережі, якого утішання? Вони його явно там знаходили, однак я не розуміла, в чому саме.

Як себе з ними поводити, що казати, як вспокоювати? І одна, і друга були вельми красивими, але їх краса не була успадкована від Оксани чи Сергія, вона якась інша. Я придивлялася: оксамитна ніжна-ніжна шкіра, волосинка до волосинки розчесане волосся… Я на їх дивилася, але не бачила. Якась біла сліпота затуляє мені очі щодо юні… Не тільки зараз. Чи то з-за того, що я сама не маю дитини, чи то вже стареча неприязнь до молодих…

Але, так чи так, тепер на порозі сидять дві дитини, які щойно згубили37 матера38. Ленка, зазвичай більше енергійна і рішуча, я бачила, також почувається непевно. Але, тільки-но ми увійшли на подвір’я, з боку клуні прибув до місця зустрічі амортизатор – Маня Льониха. Неочікуваний, але надійний. Сама її присутність понижає градус трагізму будь-якої події до звичайного життєвого клопоту – хай тяжкого, але не виключно непереносного. Вона взагалі така.

Маня Льониха, інакше Лондон, інакше Золота Мова, моя колишня сусідка по Добратичах із кілька років тому перебралася до Страдча, де набула хату та вагу в місцевій баптистській громаді, для якої передала діаманти та гроші – свою долю знайденого нами колись у Добратичах скарбу. Незважаючи на вік та всякі болячки, про які Маня любила вичерпно та деталізовано поговорити, вона зоставалася упертою та говіркою. Ну, як річка. Тепер вона спішила з господарчого двору, маючи в руках два пустих відра з-під свинячого. Не вспіли ми поздороватися, як Маня проінформувала нас про актуальний стан речей усебічно та із залученням засобів формальної логіки. Вона, Маня, вірите, прийшла сюди сьогодні зранку, і вчора приходила, тільки-но їй подзвонила Ярошиха й повідомила, що Оксанку забили; а позавчора вечором, перед тим, як їхати до тебе, Алко, на новосілля, саме Маню Оксанка по-сусідську попросила допомогти з хазяйством: зустріти та видоїти корову, дати свинюм та гусюм з індюками, зачинити курника, бо, вірите, Оксанка сказала, що вельми ж їй хочеться до Алки втрапити, а дівчата якраз до Мінська поїхали… І Маня все те зробила, й дуже шкодує, що не зохмалася39 забігти до сусідки ще вчора зранку, бо через те скотина всталася голодною, і так уже верещали, так уже верещали, коли вчора ж, але вже по обіді, як почула новину про вбивство Оксанки, Маня знову прибігла на її подвір’я. Дівчата приїхали вчора ввечері, але ж хіба їм, бідним, зараз до господарки? Тай загалом хіба молодим тепер скотина на умі? Ні, їм не до того, тим вона, Маня, сьогодні знов прийшла сюди…

– То що, кажуть, щось Оксанку на дрібні шматочки порізало? Як на фарш? – раптом, без переходу, бухнула вона.

Я навіть побоялася оком повести на дівчат.

– Що віте верзете таке, тітко?! Як язик вам повертається?

– А ото Савєта Іванкова казала, вона в моргу робить, усе своїми очами бачила, розказувала мені.

– Абищо плете ваша Савєта! Нічого такого не було.

– Треба, щоб школа допомогла поховати, вона ж директорка була, як не як, – переключилася Льониха на інший аспект. – Коли тіло віддадуть? Коли ховати будете? – звернулася вона до дівчат.

– Не знаю, – стрепенула плечима Ксеня. – У міліції сказали, що поки що віддати не можуть, експертизи якісь роблять…

– Ну, як там ще буде з похованням, коли така справа, чи захоче ще він… – тут Маня осіклася і знов переключилася. – Треба, щоб і сільсавєт допоміг, бо Оксана ж старостою села була. Бачиш, яка доля! Ну, піду я. Буряки хочу сьогодні дополоти, третій раз, – і Маня нарешті удалилася.

Коли спина Мані пропала за плотом, Ленка повернулася до дівчат.

– Чем вам помочь, девочки? Сейчас, потом, вообще? Не бойтесь просить, не бойтесь говорить.

– Спасибо.

– Вы одни? А где тетя Света, тетя Галя?

– Они хотели приехать, но пока не надо.

– У вас есть деньги?

– Да, спасибо.

– А хозяйство? Помощь нужна?

– Спасибо, тетя Маня пока будет смотреть. Потом решим.

Телефони весь час подавали сигнали, і розмовляючи з Леною, дівчата поглядали на екран, швидко набирали повідомлення. Нігті їхніх пальців, що хутко бігали по екранах, були покриті дрібненькими малюнками, добре роздивитися я їх не могла з-за вікової короткозорості.

Лена погляділа на мене.

– Ясно, что мы с тетей Аллой не сможем вам заменить маму, но… Мы хотим и будем пробовать это сделать. Мы вас не оставим.

Дві дівчини дивилися на нас великими сивими очами. Все ж дещо вони від матера успадкували. У Оксанки були такі самі.

Сівши в машину, Ленка проговорила неголосно, відповідаючи на свої думки:

– Не знаю, может, и правда, надо было розгами…

– У них своє життя, Лена, свої манери, свій час. Ми, мабуть, багато чого вже сприймаємо просто інакше. Ну, й те, що ми подруги їхньої мами – для них не причина нас аж так любити…

…Мовчки ми їхали селом, широкою страдецькою вулицею, мимо доладних, добротних домів та осель. Страдче – село давнє, багате, більшість людей тут баптисти ще з тих часів, коли цю віру привезли на початку двадцятого сторіччя з Америки ті, хто їздив туди на роботу; кількість баптистів виросла з роками, тепер майже все село не п’є та ходить не до православної церкви, а на молитовні збори в дім пресвітера.

Тільки я про це подумала, як Ленка загамувала.

– На что там Золота Мова намекала про похороны, какой такой «він» не захочет ее хоронить? Кого имела в виду? – вона глянула на мене і стала розвертатися. – А ну-ка, давай заедем к Петру Федоровичу.

Петро Федорович – це той самий страдецький пресвітер, який керує тут баптистською громадою. Один із тих численних клієнтів Зорі-над-Бугом, який став її приятелем та другом. Приятелем та другом Зорі стала також велизна сенбернариха, у чому ми переконалися, коли вийшли з автівки на дворі пресвітера: вона ледь не перекинула Ленку, так радісно скакала на неї.

Я огляділася. Двір, по якому сенбернариха, облизавши Ленку, стала весело нарізувати кругалі, вельми доглянутий і акуратний; на середині – велика кругла клумба квітніє пишними ружами; розложисто червоніє рай-дерево біля цеглового муру огорожі, трохи далій – блакитні ялини разом з жасмином та бузом; побіч – цілий комплекс спортивних тренажерів під навісом. Сам Петро Федорович вийшов до нас із відчиненого гаража на дві машини в робочому комбінезоні, витираючи руки шматкою. Він нічим не нагадував тих баптистських проповідників, яких я бачила в новітніх міських церквах або по телевізору; усмішка його подалася щирою, й обличчя не таке аж занадто доглянуте, й волосся трохи скудлачене, в інтонаціях, коли заговорив, нисе не чулося відтінку фальшу. На Петра Федоровича він не тягнув – просто Петро, як він і представився, коли Ленка нас знайомила; молодий мужик, спокійний, без понтів. Правда, почувши, що Ленка хотіла б розпитати дещо про Оксанку, Петро перестав посміхатися. Він запросив нас у хату, запропонувавши розміститися у прохолодній, із спущеними жалюзі вітальні та трошки почекати. Вітальня також нічим не нагадувала, що її хазяїн «служка культу»: білі стіни, білений полап40 з темними дерев’яними бельками41, темно-вишневі шкіряні крісла, скляний столик – сучасний, модний інтер’єр… За дві хвилини Петро з’явився в кімнаті, перевдягнутий в чисту білу сорочку та темні ногавиці хіпстерського узького крою і сів у крісло біля нас.

– Про Оксану Петрівну хотіли віте поговорити?

– Да. Ты ведь знаешь, что она… погибла?

Петро кивнув.

– Так вот хотели спросить кое-что… Видишь ли, – почала Ленка, – Золота Мова что-то плела, что ты можеш отказаться ее хоронить… Это так?

– Ні. Я її поховаю по нашому обряді, – твердо сказав Петро Федорович. – Я в цьому не відмовлю. Я не суддя їй, Бог буде її судити.

– Ты так говоришь, – зауважила Олена, – словно и вправду знаешь за ней какую-то провинность…

– Не знаю, чи то провина, чи то гріх… Але поховати – поховаю. Вина є й за мною: я старався попередити її, але, мусить, був не дуже переконливим… Не зміг втримати. От й скінчилося все так… Але я старався попередити, спробував запобігти…

– Запобигты – это предотвратить? – уточнила Лена. Петро (він місцевий уродженець; і сам говорить по-нашому, і збори молитовні, я відала, так веде) кивнув головою. – Предотвратить что?

– Вбивство Оксани Петрівни.

– Ви натякаєте, що Віте відаєте причини її вбивства? Вони для вас не тайна? – сказати, що я була шокована цими його словами – то ніц не сказати.

– Певною мірою – так, не тайна.

Ми приголомшено дивилися на пресвітера, чекаючи подальшої розповіді, і він, після невеличкої паузи, став розповідати.

…В селі втримати щось в тайні не просто непросто, а просто неможливо. Домів небагато, людей немніжко, а відлеглості великі, а простір прозорий – завжди хтось побачить, як ти перебігаєш поле, переходиш кладку, завертаєш з дороги до лісу… Одного разу ото недавно, наприкінці весни, вечором, у час, коли туман лягає на долину, – розповідав Петро, – він вертався машиною з Довгенького Поля, що за Казною, куди їздив зирнути господарським оком на свій лан. А, ви ж не відаєте, – пояснив він, – Казна – то тамтой ліс на краї села, а Довгеньке Поле – то невеличке поле, дуже добра земля, на якому цей рік страчуки отримали сотки під картоплю. Так ось, під вечір Петро вирішив з’їздити глянути на свій лан. Ґрунтова дорога до Довгенького Поля пролягає через мілку, але широку річечку; дно тут тверде, піщане, тому зазвичай навіть легкові машини її легко форсують. Коли їхав туди – так і було, переїхав без проблем, хоча вода стояла досить високо, але як їхав назад, йому це не вдалося: вода трохи залила свічки. На беріг вибрався, але тут мазда чибирхнула носом і заглухла. Ніц не зробиш, Петро мусив чекати, поки що машина трохи не підсохне та не заведеться знову. Він не засмутився цьому, а навпаки, якоюсь мірою навіть зрадів можливості спокійно погуляти коло річки: чиста вода тихенько журчала на камінчиках, надходив спокійний, ясний вечір, пташки голосно та хороше славили його, і сам Петро, повними грудьми вдихнувши свіже повітря, що пахло пахучими травами, у думках уславив Бога – він часто так робив. Коли не враховувати хору птаства, було вельми тихо. Самий вітер, здавалося, втомився і приліг під пишними рокитовими корчами на березі; ні повіву не колихало зеленого гуляччя. Петро проходжувався берегом, вслухуючись у пташині голоси. Розібрав: ось зяблик, деряба, мухоловиця мала та, здається, сіра, вільшанка; на пречудовому цьому тлі – кришталеве горло зозулі, упевнений в собі вуткач42. А то чи не очеретівка-барсучок у плітях хмелю, що гігантською вежею звішуються з високої осичини?

…Аж раптом з-за хмелевої вежі почувся інший голос. Здалося, людський. Здалося, зойк болю. З осторогою виглянувши з-за заростів, Петро побачив…

– Відаєте, є такий вираз «межи допустимого», – перервав він сам себе. – Те, що я побачив, виходило за ці межи. Це було поза границями розуміння.

Пресвітер змовк і опустив голову.

– Да не томи уже, ради Бога, Петро Федорович. Что за черта лысого ты там увидел? – нетерпеливо затребувала Олена.

Петро глянув на неї.

– Тож воно й те, що чорта. Розумієте, я знав тітку Оксану все життя. Оксана Петрівна була колись моєю вчителькою. Я добре її відав як сусідку. Я звертався мніго раз до неї як до старости. Вона приходила на наші молитовні збори, хоча й не так регулярно, як би мені хотілося. Словом, я можу сказати, що добре відав характер тітки Оксани і її ставлення до життя. Вона завжди була… от у тих рамках. Звичайна жінка, робила, дітей ростила. Ну, прийшлося пережити ту історію, відбулося нещастя… Але ж…

Петро знов змовк, опустивши голову. Подивився у вікно, шукаючи слова.

– Ну? – знов приспішила його Олена.

– Вона лежала посеред великої поляни. Нага. Як не дико це звучить, але, пам’ятаю, я ще мимовільно відзначив для себе, що тіло її красиве, міцне, здивувався навіть – все ж вік уже немалий… Очі заплющені. Я подумав був: мертва, без пам’яті, спить? Не вспів зрозуміти, як раптом тіло її стало підніматися над травою. Я не брешу й не видумляю. Вона, все в такому ж лежачому стані, піднялася на висоту з метра півтора й раптом тіло завертілося, як стрілка годинника, палахнуло червоним огнем. Вона закричала, скорчилася від болю. Огонь погас, тіло, на якому полум’я не покинуло слідів, знов опустилося на траву. Знаєте, я завжди думав, що вираз «протерти очі» – то такий фразеологізм, переносне значення. Але ж тут зловив себе на тому, що тру очі. Я сам собі не вірив. Вщипнув себе за руку – потім там синяк був – коли побачив, що ніби з нічого, з повітря матеріалізувалися химерні чорні тварини. Не, не тварини – творіння. Істоти. Я навіть не можу їх описати точно. Вони не мали чітких форм, вони мінялися, як клуби диму. Оксанине тіло знов піднялося над землею, творіння стали хороводом кружити в повітрі навколо, раз по раз приникаючи до тіла, як би пили з нього щось, вона кричала, як від болю… Цей примарний, жахливий хоровод піднявся високо в небо та пропав. Усе це відбулося за кілька хвилин. А я ще кілька хвилин стояв абсолютно ошелешений. Коли прийшов у себе, зрозумів, що навколо абсолютно тихо. Мертво тихо. Птаство, яке до того співало таким повноголосим хором – мовчить. Усі до одної пташки мовчать.

Петро знов змовк.

– Пане Петре, – сказала я як можна більш м’яко. – Віте не гнівайтеся, будь ласка, а вам ніколи не доводилося звертатися до психіатра?

Чоловік посміхнувся без всякої веселості.

– Пані Алло, невже віте не вірите в надзвичайне? Ваше життя складалося так, що віте з ним не зутикалися? – я вже відкрила рота, щоб відповісти в термінах матеріалізму та наукового атеїзму, але прикусила язика.

Петро зауважив цю запинку.

– А, ось бачите, й віте не заперечуєте, що є сили, про які ми мало відаємо… Але дещо все ж відаємо. Що до мене, то контактувати з ними – певною мірою моя спеціальність… Але, знаєте, я й сам був на грані того, щоб вважати все це бредом, результатом перевтомлення, а то й хвороби. Приходила мені така думка, коли без сну ворочався тою ніччю. А ще я згадав, що колись-колись оте місце біля річки, де я побачив цей кошмар, називалося Калатівка, або Нечиста Калатівка… А назавтра пішов до тітки Оксани.

Я не дійшов до її дому, ми зустрілися на вулиці. Вона кудись спішила, їхала ровером, але пристала, коли я попросив її зупинитися.

– Що ти хочеш, Петручику дорогенький? – спитала вона.

Мене здивувало це надзвичай ласкаве, якесь не притаманне їй звернення, а також те, що вона мала вигляд дуже радісний, була якоюсь натхненою, аж світилася. Я не став ходити навколо і спитав навпрост:

– Я бачив вас учора в лісі коло Довгенького Поля… У Нечистій Калатівці… Що то було?

Вона різко перемінилася, як шматкою провели по обличчі та стерли сяйво.

– Не питайся про це, – відрізала. – Не питайся. І не згадуй, забудь, коли хочеш жити.

– Але…

– Бувай здоровий, – обірвала вона, та помкнулася їхати далій.

Пробуючи втримати, я взяв її за руку; вона шарпонулася, рукав задерся, і я побачив, що вся рука в синцях, як збита…

Петро змовк. Встав з дивана, пройшовся до вікна, назад.

– Вона поїхала, нічого більше не сказавши. А мені зганувся43 ще випадок, який відбувся, може, за два тижні раніше. У нас у селі є хлопчина глухонімий, Василько звати, років сім йому. Шов він вулицею, і його збила машина, на моїх очах це було. Міцно збила, переїхала просто, крім того, він вдарився головою в камінь… Я підбіг до нього – він не дихав. «Хутка»44 й справді хутко приїхала – але лікарі ніц уже не могли зробити… Аж поки до місця аварії не прибігла Оксана Петрівна. Я бачив, як це було: лікарі намагалися оживити дитину, результату нуль. Тітка стояла біля них, в очах жах… Такий жах, що навіть дивно: я розумію, нещасний випадок, хлопчину шкода, шок, але жах в її очах був якийсь несумірний, надмірний, занадто його було… Раптом вона начебто рішилася на щось, кивнула сама собі, відійшла у бік, побіліла як полотно, щось прошептала, очі заплющивши… Ще більше зблідніла, раптом змокріла, як хлющ… І Василько поворушився. Доктор потім мені сказав, що в житті не бачив нічого подібного. Фактично хлопчик воскрес. Я відаю, я знаю – це зробила вона.

– И… и что же это все значит, по-твоему? – спитала Ленка.

– Це значить, що тітка Оксана спізналася з нечистою силою.

– Пане Петре, – знову заперечила я. – Віте кажете, вона оживила хлопчика. Ну, повірити тяжко, однак нехай. Але ж то, коли й магія, то біла. Це ж добра справа. Хіба нечиста сила робить добро?

– В тактичних метах – так. Так часто буває: ловлять на гачок саме можливістю робити добро, а потім…

– А что потом? Все-таки это мне странно и непонятно. Для чего бы кому-то – пусть даже назовем этого кого-то нечистой силой – вдруг понадобилась наша Оксана? Для какого такого дела? Что такого она должна была совершить? Имеешь соображения на сей счет?

– Души ловлять. Споконвіку так.

– Души, говоришь… Ну пусть так. А тело ее, по-твоему, тоже нечистые силы разрезали?

– Я не знаю, що відбулося. Однак впевнений: це має зв’язок з тим, що я бачив. Ми не відаємо промислу, але логіка тут є. Страшна логіка страшної сили.

…Ми верталися на Будку, розуміючи в справі загибелі Оксани ні на щіпку більше, чим до розмови. Версія втручання нечистої сили не була для мене аж такою неприймальною, я могла допустити, що ця пресловута сила є і діє, але до чого, до чого тут Оксанка?

У таких думках я зауважила, що Ленка гамує на зупинці біля невеличкої крами тої самої нашої знайомої фермерші, яка міститься на перехресті, там, де від шосу відходить сільська вулиця. Вона хотіла купити хліба, який завжди був тут вельми смачним. Ми купили по буханці – вони виявилися ще теплими, – вийшли з крамнички та направилися до машини.

Дорога до машини в цьому випадку стала для нас дорогою до розгадки, бо саме в цей час на зупинці спинився рейсовий автобус.

З нього вийшла тільки одна жінка.

Вітер одразу підхопив летучий темно-червоний шовк її одягу; повна, смуглява, красива; на голові накручений бузково-фіолетовий тюрбан; вишневі очі безстрашні.

Вона підхопила торбину на колечках, яку їй подали із салону, та огляділася. Було видно, що місце їй невідоме, що вона вперше тут.

– Перепрошую, – звернулася вона до нас. – Це ж Страдче? А де тут вулиця Піддубники? В який бік йти треба?

– Отуди, – показала я. Та по якомусь навіянню спиталася. – А хто вам на Піддубниках треба?

Вона з секунду вдивлялася в мене.

– Оксана Загородко, – сказала. І в свою чергу запитала. – Ви, може, її знаєте?

– Простите, а вы кто? – вступила в розмову Ленка.

– Я її подруга. З Луцьку, Наталка. Прізвище моє Чорнокнижко.

Обличчя Бога, краєчком

Я бачила обличчя Бога в силі та славі Його.

Проступало воно, коли сніг нарешті розтавав, і на галявині перед хатою розцвітав мох першою білою зірочкою на тоненькому стебельці, а на чорному вологому полі тієї ж хвилини розкривалася друга біла розрізна шестилепесткова зірочка мокриці. І тоді весніло.

Зауважала, коли дощило, і чистий пісок заховував сліди дощових потоків, у цих слідах проглядалося воно.

Бачила в трьох спідницях баби Мокрини: гальці, спідньої та спудниці.

Бачила, присівши «за хатою» у своїх потребах у ті часи, коли.

У киці, що лежала на ґанку, а сонце сідало, позолотивши краї неба.

Словом, Бога в обличчя познати я можу, тільки останнім часом щось давно не доводилося зустрічати.

У лиці Наталки Чорнокнижко щось таке було: обличчя Бога, краєчком.

Тай прізвище якесь знайоме…

Користь від науково-практичних конференцій

І тому за дві хвилини ми вже разом їхали до Будки – на місце гибелі Оксани. Цього настійливо попросила Наталка, коли ми розповіли їй, що вчора наша подруга таємничо та незрозуміло загинула. Приїжджа сказала, що їй мусово побувати на місці, де відбулося вбивство. Нашу розповідь про вбивство Оксани вона сприйняла не те що спокійно, але якось без надмірних емоцій. Пояснила одразу, що заїхала до Оксанки без попередження, просто тому, що це було по дорозі: верталася з конференції, яка відбувалася тут, на Берестейщині… Також сказала, що з Оксанкою познайомилася кілька років тому, також на конференції, яка проводилася тоді на Волині.

– То ви так часто участуєте в конференціях? Яких саме? Педагогічних? Ви, як і Оксанка, також учителька? Колега її? – поцікавилася я.

– Так, можна сказати, що ми з Оксаною колеги, – відповіла вона. – Але я не вчителька.

– А хто ж ви за фахом?

Спокійно дивлячись на мене, вона сказала:

– Я відьма.

Я не стрималася, кинула косий погляд на Ленку; вона не здвигнула ні одним м’язом обличчя, з непорушністю трималася за кермо та дивилася на дорогу.

Наталка злегенька посміхнулася.

– Гм. Гхм, – я прочистила горло. – То я вибачаюся, значить, ви в якому сенсі колеги з Оксаною? Як учасники конференцій? А де, до слова, віте кажете, була ваша конференція?

– В селі Огдемер, в Дрогичинському районі, – пояснила Наталка. – Друга науково-практична конференція відьом Білорусі та України. А познайомилися ми з Оксаною торік, на першій…

– Вот только сейчас нам один человек уже говорил нечто подобное тому, что сообщили вы, – сухо сказала Ленка. – Что, по его мнению, Оксана связалася з нечистой силой и именно поэтому погибла. А еще раньше что-то подобное говорила мне одна старая женщина…

«Яка стара жінка? – подумала я. – Мені нічого такого Лєнка не казала».

Відсвіт фіолетового шовку палахнув машиною, Наталка відкинулася на спинку сидіння:

– Думаю, зараз ми зможемо все з’ясувати на місці, – і після паузи, навздогін якійсь своїй жахливій думці. – Не дай Боже.

Вийшовши з машини, Наталка зосередилася, спитала, де точно знайшли Оксанку, потім тихо обійшла навколо горішника; затрималася біля куточка, де розсипом кавалочків шовкової тканини зацвіли фіалки (а вчора ж їх не було; чи то справді з її шовку лоскуття? Ні, живі квітки), потім спитала, в якій позі лежала загинута.

– Скажіть, Алло, у вас не було враження, що її тіло було як би розрізане?

– Так, тіло справді було розрізане, а лежала як би на ровері, наче вмерла, їдучи на ньому. Але звідкіля ви це знаєте?

Наталка, не відповідаючи, пішла за горішник; ми за нею. Вона нагнулася над напівспорохнілими товщезними стовбурами бар’яків, що валялися неподалік.

– А тут поховані люди, – сказала, випростувавшись. – Й це кепський знак для нас. Але сила не перебита – і це добрий знак.

– Чому віте думаєте, що тут хтось похований? Яка така сила не перебита?

Після сьогоднішніх розмов я вже не знала, хто тут божевільний: я чи Наталка та такі інші Петри-пресвітери. Двадцять перше століття, холера.

Наталка знов присіла біля спорохнілих стовбурів, доторкнулася старого дерева.

– А ось дивіться: це могильні колоди, називаються наруби. Донедавна такі часто клали на могилах у наших місцях. Бачите, кожна колода – з таким носом, цей ніс у головах має бути. Як що міркувати з кількості колод, тут поховано три людини, причому одна – дитина, – Наталка замовчала, задумалась.

– А на друге твоє запитання, посестро, – сказала, вернувшись з задумливости; мене зачепило неочікуване слово теплим почуттям, – а на друге твоє запитання так хутко не відповіси. Може, десь нам присісти?

– То давайте до мене? – пропонувала я; нехай я божевільна, нехай вона божевільна, але цю розмову треба продовжити. – Вип’ємо кави зі свіжим хлібом.

Невзабаві ми вже сиділи за столом на Будці, на столі парувала чорна кава, пах хліб, що не вспів ще захолонути.

Ні я, ні Ленка, ні навіть Наталка тоді й уявити не могли, що то були наша остатня кава й остатній хліб на довгі часи.

Наталка казала

про такі речі, що не вірилося.

– Знаю, що не віриться, – погоджалася вона, – але що я зроблю, коли все так і є, – зрідьчасу45 вона відламувала кавалочки від скибки, запивала кавою – зголодніла дорогою. – Просто коли ви мені повірите, то зможете спробувати щось зробити, якось боронитися, а ні – то… Словом, вислухайте мене, а робіть, як собі знаєте.

Чи чули ви про місця сили? Не чули? А взагалі відаєте, що це таке? Ну ясно. Усе ж сучасні люди дрімучі невігласи, незважаючи на всю свою технічну пиху… Що? Не відаєте тут, на Брестщині, що таке невіглас? А. Це слово з літературної української мови означає, по-російському кажучи, «невежда». Так-от, є такі місця на Землі – і раніше на це звертали більше уваги, бо воно того варто – де виходить на поверхню з натрів якась потуга, створюється, науковою знову-таки мовою кажучи, якесь поле, а я б своєю мовою сказала, що над ними клубляться якісь хмари, хмаряться чийсь замисли. У таких місцях часто відбуваються різні неординарні події. Деколи добрі, деколи жахливі, але завжди їх неможливо пояснити. Пропадають, – а буває, навпаки, з’являються незрозуміло звідкіля – люди, які нічого про себе не пам’ятають, вмирають нагло, непояснимо альпіністи, буває, з-під землі доносяться неясні гуки, низьке гудіння, яке викликає нестерпну паніку в усіх, хто його чує. Там можуть зненацька одужати смертельно хворі чи також зненацька захворіти смертельною хворобою абсолютно до тих пір здорові. Тут деколи з’являються НЛО та кораблі-примари, тут, буває, зустрічають ангелів або люддя (це створіння, подібні на людей, але не люди), а деколи – бачать…

(…тут я випадково глянула у вікно й знов побачила тую жінку, яку здаля бачила на лузі в день переїзду. Але цього разу вона ходила набагато ближче. Знову синьо-зелена сукня спадала аж до долу; цього разу я роздивилася ліпше: рухи гарні та доладні – ідеально граціозні; темні до середини спині волосся; невеличкій овал лиця, біла шкіра. Задумливо плила вона зеленою травою; вдумливо шукала якесь зілля – так подалося – час від часу знаходила, зривала тихо, клала в кошик…)

– бачать саму Смерть…

(Жінка на лузі спинилася, глянула – душа моя обмерла, я відчула, що бліднію, і тихий жіночий голос – голос Смерті – зазвучав мені в голові, перекриваючи те, що протягувала говорити Наталка: «Смерть лугом вийде до Буга, до Лисячого Хвоста принесе кошик життя. Смерті не слід боятися. Всіх приймає Смерть – Смерть-мати, солодкий сон змучених, сита нинаїджаних, обійми закоханих. Так, я така. Лугом Смерть ходить, дивися на неї без остраху. Втішно роботу свою робить Смерть, луг красує. Зів’яв деревій – (жінка нагнулася, зірвала травичку) – до кошика його, до братів-деревіїв; кохілка квитюча не відає, навіщо її зривати – і я не відаю, але знаю, що вже час, вже треба… Лотать – це дитина. Калачики, один за одного тримаються, плетуться, – це солдати. Троян, тричі розумний. Моєю рукою водить той, хто водить усім світом. Куряча сліпота, до неї маленька березка. Зілля твоєї баби Мокрини було – звіробій, а дерево її – бар’як. А зілля Оксани я не зривала, ні.)

Прибита думкою, що я остаточно сходжу з глузду, я перевела очі на Наталку.

– Що цікаво, назви таких місць часто утримують такі слова, як «довгий», «кривий», «хвіст», «закрут», «луковина», «прилука» – щось таке, що тягнеться, вигинається… – казала вона.

Голос Наталки знов пропав, заглушений моїми спантеличеними думками.

Смерть?! Смерть!

Це сама Смерть була! На лузі біля Будки, біля Лисячого Хвоста.

Хвоста!

Я знов глянула за вікно – жінка з лугу зникла.

– Сили добра, але й сили лиха тут найчастіше контактують з родом людським. Вибирають далеко не всіх, показуються не всім. Думаю, що…

І тут я здалася. Так. Хай. Хай місця сили, хай Оксанка відьма. Хай з’їжджаю з глузду. Але, Боже, як страшно. Ляк сплів намисто з дрібних бісерних крапель на моєму чолі.

– …що Оксана могла стати їх жертвою, маю на увазі, жертвою оцих злих сил. Чому я так вважаю? По-перше, я давно помічала за нею, що вона була відчайдушна, гаряча, деколи – «що то я»… Коли вважала, що то треба – діяла без огляду… (Я подумки погодилася, зганувши історію з виборами, коли вона проявила неабияку сміливість, бувши головою виборчої комісії в Страдче та викривши там фальсифікації.) Під час наших практик я не раз казала їй, що вона необережна, вона ж тільки підсміхувалася, – говорила далій Наталка. – І саме з цих міркувань могла привернути до себе смертельно небезпечну увагу. По-друге, сама її смерть… Те, як саме і де вона померла – це підозрілим видається… Дуже підозрілим… Ну от дивіться… До слова, у вас тут є Інтернет? О, дякую.

Наталка осідлала ніс окулярами та доволі довго возилася з ноутбуком, який я їй підсунула.

– Ось, прошу, подивіться, – вона розвернула екран до нас. – Це наш закритий сайт, інформація з нього не потрапляє у відкритий доступ.

Ми побачили кілька фото знівечених котів.

– Мы тоже видели такого кота, и что? Что это доказывает? – з викликом спитала Ленка; вона ще, очевидно, на відміну від мене, не змирилася.

– Ах, і ви таке бачили?! Тоді це ще більш нерушимо доказує, що Острах вибивається наверх.

– Я сейчас рехнусь, честное слово. Вы не могли бы все-таки взять себя в руки и не говорить дурацкими – извините за грубое слово – запугиваниями и загадками, а объяснить все четко.

– Я ж і стараюся пояснити максимально чітко! – запалилася і Наталка. – Казок днів не буде! Світлих снів не буде! Вас чекає кошмар! А може, й нас! – Наталка зірвала з носа окуляри, блиснули вишневим огнем карі очі; вона, очевидно, також розхвилювалася. – Я багато чого не знаю й сама, зрозумійте. Але до нас, у нашу організацію відьмаків, поступала останнім часом інформація про деякі речі, які свідчать: близиться щось грізне, страшне. Оці коти зарізані… Причому повідомлення про них приходили тільки з Білорусі. Дехто з нас вважає, що так проявляє себе зловорожа для Землі сила. Ніхто точно не відає, що вона уявляє з себе, звідкіль вона: з натрів Землі, чи з Космосу, чи, може, із лабораторій сусідньої держави – свідчення про це дуже обривисті, плутані та неясні… Але: коти, смерть Оксани на старому кладовищі, де поховані відьмаки – повірте, там могили саме відьмаків, та й ще з наймогутніших… Це вже знаки конкретно для вас. Ігнорувати ці знаки не можна.